Марина Гайдар

Голоси за стінами

детективний роман

книга друга

Розділ 1: Місце, де нічого не змінювалось
Розділ 2: Вечеря в колі родини
Розділ 3: Родове кладовище
Розділ 4: Евелін
Розділ 5: Гість на узбережжі і гостя в двоколці
Розділ 6: Вечір вбивств
Розділ 7: Написи на підлозі
Розділ 8: Зниклі прикраси, зниклий Теппінгтон і ще одна зникла людина
Розділ 9: Гнилі фрукти та інші жахливі шедеври
Розділ 10: Гостьові кімнати
Розділ 11: Бріана О'Каллахан, Північна Тераса, Котеджі Мертон, Емблтон
Розділ 12: Спогади Евелін
Розділ 13: Судилище
Розділ 14: Смерть ніколи не буває марною
Розділ 15: Хамелеон

---

Розділ 1: Місце, де нічого не змінювалось

Дорога блукала в полях змарнілої осінньої трави Нортумбрійського узбережжя. Хоч куди поглянь, усюди все було коричневим, сірим, зеленим і знову коричневим. Вздовж дороги стояли калюжі по коліно, і багнюки було стільки, що, здавалося, вона могла поглинути цілу цивілізацію.

– Ти мені і слова не сказала за всю нашу подорож. – Валентин опустив вікно екіпажу і вдихнув повітря, важке від запаху моря, яке вже було десь поблизу, але й досі непомітне оку.

– Я сказала "передай сіль" за обідом. – Кассандра похмуро спостерігала краєвиди, які пропливали повз.

В неї було дві причини перебувати в поганому настрої. По-перше, вона поверталася додому, і цього вже було достатньо. По-друге, кинула палити цигарки і опіум: хотіла мати нічим не затьмарене мислення. До того ж, вислуховувати проповіді батька або мачухи стосовно її манер вона не збиралась.

Однак жодна з цих причин не завадила їй в останню мить перед від'їздом покласти набір для куріння опіуму до своєї дорожньої сумки. Про всяк випадок.

– Може, ти мені розповіси, який він, твій дім? – знову заговорив Валентин.

– Какстон Хол важко назвати домом, – відповіла вона.

– Добре, тоді розкажи мені про ту власність, яку ти успадкуєш після смерті свого батька.

Кассандра знизала плечима без будь-якої цікавості.

– Потворний яковіанський [1] маєток, де кожен закуток лякав мене, коли я була малою. Темний, холодний, непривітний дім, з усіма можливими незручностями житла первісних часів.

Валентин хмикнув з недовірою.

– Не може вже бути так погано. Ти перебільшуєш, як завжди.

– Почекай, ти ще не бачив жахливі ліжка розміром з каравелу. У такому можна тиждень спати і навіть не помітити, що ти в ньому не один.

Дорога звивалась між пологими схилами, і за наступним її поворотом відкрився довгоочікуваний вид на Північне море, сіре і неспокійне. Валентин з цікавістю витягнув шию, щоб краще роздивитися масивний будинок біля води, перш ніж він знову зник за пагорбами.

Кассандра відсіла вглиб екіпажу і заплющила очі. Руки її були затиснуті в кулаки від нервового напруження. Аж раптом вона відчула доторк руки Валентина – таке незначне підбадьорливе потискання. Вона не відреагувала. Мала підозру, що Валентин очікував від цієї подорожі разом чогось більшого, ніж вона могла йому запропонувати.

Вже за десять хвилин екіпаж зупинився біля Какстон Холу, цілого ансамблю будівель з численними дахами і димарями. Стіни будинку і прибудов з коричневої цегли мали хворобливий зеленуватий відтінок моху, який їх вкривав. Щодо дахів, то вони за довгі роки змарніли і зблякли, і тепер взагалі не могли похизуватися ніяким кольором.

Будинок театрально балансував на краєчку високої скелі, наче от-от збирався стрибнути в безодню і закінчити своє мізерне існування на морському дні. Невиразний морський пейзаж з нудьгою дивився на похмурий будинок. Той у свою чергу непривітно витріщався на море своїми численними байдужими вікнами.

– Ну що ж, виглядає дуже... – Валентин вибрався з екіпажу. Кожен його рух був сповнений енергії і граційності, неначе життя ніколи не пригнічувало його. Кассандрі навпаки кожен порух давався силоміць. – Самобутньо!

У Кассандри на цей рахунок був інший словниковий запас. Коли вона постала перед цим левіафаном з цегли, вкритої мохом, вона відчула себе комахою, над якою занесли пантофлю, щоб розчавити її.

На рівнині, яка межувала з урвищем над морем, де стояв будинок, вся рослинність гнулась і хиталась під натиском вітру. Тільки будинок стояв непорушний, наче каркас викинутого на берег доісторичного чудовиська.

Порив вітру зірвав капелюшок з голови Кассандри, і той покотився геть, як перекотиполе. Валентин вхопив утікача і віддав його Кассандрі. Вона закріпила капелюх на голові довгою шпилькою, випросталася перед парадними дверима дому і гучно видихнула.

– Все буде добре, – сказав Валентин і підморгнув їй.

– Повірю тобі на слово. – З цими словами Кассандра постукала дверним молотком.

Вони зачекали, але ніхто не зустрів їх. Тоді Кассандра постукала знову. Коли ніхто не з'явився на порозі й цього разу, вона штовхнула двері і зайшла.

Хол був просторий, але дивним чином деформований: арки, котрі сполучали його з суміжними кімнатами, були занизькі і надто широкі; парадні сходи теж заповнювали більше простору, ніж це було б гармонійно, неначе їх перемістили сюди з іншого будинку. Портрети були так хаотично розміщені на стінах і, до того ж, мали різні розміри і форми, і одягнені були в неузгоджені за стилем рами, що на них майже неможливо було дивитися без бажання зірвати їх всі зі стін.

Кассандра зазирнула до вітальні, але нікого не знайшла. Вона почимчикувала, накульгуючи, в їдальню – там теж нікого не виявилося.

– Де це всі поділися?

Поки вона розшукувала мешканців будинку, Валентин поглядом вивчав галерею, яка нависала над холом.

– Поруччя надто високе, – сказав він.

– Що? – перепитала Кассандра і простежила за його поглядом.

– Поруччя галереї надто високе, щоб ти могла впасти звідти сама, коли тобі було тринадцять.

– А хто сказав, що я впала звідси сама? – сказала вона буденним тоном.

– Що ти таке кажеш!

На галерею з глибини другого поверху неквапом вийшла жінка. Вона зупинилася завбачивши двох візитерів. Коли вона впізнала Кассандру, то на якусь мить втратила контроль над своїм обличчям, і воно набуло гнівного виразу. Але жінка стримала себе. Вона зійшла сходами в хол. На ній була простора чайна сукня [2] кольору шампанського – вона не очікувала гостей.

Діставшись підніжжя сходів, жінка смикнула декоративну стрічку на стіні, щоб викликати лакея. Цією жінкою була мачуха Кассандри, Лідія, – приклад самоконтролю і стриманості. Вона намагалась би зберегти образ справжньої англійської леді, навіть, якби папуаси смажили її до вечері.

Вона наблизилася до двох гостей і застигла в мовчанні. Пауза затягувалася. Лідія наполегливо подивилася на свою падчерку, як дивляться батьки на дітей, коли самим поглядом вимагають від тих сказати "спасибі" чужій людині.

– Лідія Ейрс. – Представила її Кассандра.

Жінка простягла свою бліду руку Валентину в жесті, якому могла б позаздрити королева. Валентин ніжно потис кінчики її пальців і дружньо посміхнувся до неї.

– Валентин Дювар. – Представила і його Кассандра.

– А, майстер фотографії, – пригадала Лідія поблажливим тоном.

Посмішка Валентина трохи опустилася в кутиках його губ.

– Єдиний і неповторний. До ваших послуг, – сказав він.

Лідія перевела погляд на Кассандру. Її очі дивилися з-попід важких повік, тому здавалося, що вона завжди була трохи втомлена.

– Я надіслала тобі листа минулої весни, – голос її був холодний. – Твій батько тяжко хворів.

– Я не могла приїхати. В мене були справи, які не можна було відкласти. – Кассандра підняла з підлоги свою дорожню сумку і попростувала до сходів. – Я рада, що тепер він здоровий.

– Почекай на лакея, – сказала Лідія.

Кассандра пройшла повз неї. Лідія зітхнула, груди її здійнялися під дорогим мереживом сукні. Вона дивилась услід Кассандрі, як монумент, що символізував вмираючу терплячість.

– Чому ти приїхала? – запитала вона.

– Навідати родину. Хіба в цьому є щось підозріле?

Молодий лакей вийшов у хол зі службових дверей, прихованих за сходами. У нього під очима лежали темні тіні – напевно, він був жертвою місцевого клімату.

– Томасе, леді Кассандра прибула, – пояснила йому Лідія. – Скажи Бетті, щоб приготувала її кімнату і ще одну для Вельмишановного [3]...

– Будь ласка, просто Валентин, – попрохав Валентин, знову випромінюючи свій звичний шарм, наче його до цього і не охрестили презирливо "майстром фотографії".

Лідія пильно оглянула його, оцінюючи все: і його котелок зі стрічкою грайливого винного кольору, і його навмисно романтично скуйовджене волосся, і вираз на обличчі, яке так і світилося богемною зневагою до того устою життя, котрим жила Лідія.

– Як забажаєте, – промовила Лідія.

Піднімаючись сходами, Кассандра дивувалася, як це місце анітрохи не змінилося. Дев'ята сходинка передбачуваним чином вичавила скрип, коли вона на неї наступила; пальці її відчули ту саму вищербину на поруччі. Здавалося, будинок стояв у загадкових землях, де час не мав сили.

На середині сходів її наздогнав лакей Томас і забрав у неї сумку.

Зменшуючись до розмірів маленької дівчинки з кожною наступною сходинкою, Кассандра нарешті дісталася Родинної галереї нагорі сходів. Родинною вона називалася не через якісь там сентименти – ніхто не запідозрив би Ейрсів у такій дурості, як любов до родини – а через той простий факт, що на цій галереї знаходилися герби всіх родинних зв'язків Ейрсів, котрі були підтвердженням того, що вони щось значили у цьому світі. Вісімнадцять гербів на щитках вишикувалися вздовж стіни галереї.

Кассандра поглянула через поруччя вниз і відсахнулась, неначе помітила диявола – місце, де вона впала, коли їй було тринадцять, також не змінилося. Тієї ночі, сімнадцять років тому, вона так само побачила мерехтливий канделябр. Вона вхопилась за поруччя, коли падала, але воно вислизнуло в неї із пальців. Стеля перекинулася, помінялась місцями з підлогою у страхітливому коловороті. І вона впала на холодний, як крига, мармур.

– З тобою все гаразд? – Валентин наздогнав її.

– Вечеря о восьмій! – оголосила Лідія і зайшла у Велику вітальню. Шлейф її сукні ковзнув слідом за нею, як хвіст змії.

– Повертатися сюди було помилкою, – тихо сказала Кассандра.

– Не кажи дурниць. Все не так уже й погано, – спробував заспокоїти її Валентин.

– Ти не розумієш.

– То поясни мені.

Громоподібний кашель втрутився у їхню розмову. Вони озирнулися на ледь прочинені двері прямо біля них. Кассандра наблизилася. Шлунок у неї перевертався. Вона постукала в двері.

– Заходьте! – чоловік за дверима знову почав кашляти і хапати ротом повітря.

Кассандра штовхнула двері. За ними був кабінет, стіни якого були вкриті панелями з чорного дерева. Навпроти дверей знаходився величезний камін, в якому вогонь з апетитом гриз гігантське поліно розміром з пів-деревини. Над камінною полицею шість оленячих голів з розлогими рогами, вишикувавшись, наче рядові перед генералом, витріщалися порожніми поглядами на людину, яка сиділа навпроти за письмовим столом.

Кабінет мав переважно чорні і тьмяно-червоні відтінки. Підлогова лампа була тут єдиним джерелом світла, окрім вогню. Вона освітлювала немолодого, суворого на вигляд чоловіка, який гучно дихав через закладений ніс. Одягнений у халат і шовкову краватку, прикрашену ювелірною шпилькою, він читав книгу, поклавши ноги на скриню.

Коли Кассандра тихенько зайшла до кабінету, рука чоловіка, яка підносила до рота склянку чаю у срібному підстаканнику, застигла в повітрі. Старезний собака, який дрімав, скрутившись калачиком біля марокканських капців хазяїна, підняв голову.

– Доброго вечора, батьку, – Кассандра не впізнала власний ниций голос.

Джозеф Ейрс відставив склянку і поклав розкриту книгу собі на груди. Його очі дивилися на Кассандру поверх пенсне і не кліпали.

– Ти не писала майже рік, – нарешті сказав він. – Пошта Її Величності погано працює? М-м?

– Ні, батьку.

– Ні, батьку, – повторив він.

– Мені важко даються деякі...

– Думаєш, мені не важко? – Його брови гнівно насупилися. – Думаєш, мені все одно? – він чекав відповіді. Але її не було. Він кинув книгу на скриню, яку використовував, як пуфик для ніг, знову закашлявся і відпив ковток чаю.

Кассандра відчувала, що перетворюється на стовп із солі, точнісінько як Лотова дружина в Книзі Буття, після того, як вона озирнулася на своє минуле. Її застерігали не робити цього, але спокуса була непоборною. Так само з її минулим у Какстон Холі. Нащо вона сюди приїхала?

– З мого боку було дуже нечемно не відповідати на ваші листи, – сказала вона. – Вибачте.

Джозеф видихнув – суворий вигляд розтанув, а зморшки на чолі розгладилися.

– Підійди і обійми свого старого батька. – Він підвівся, випроставшись на весь свій могутній зріст. Собака біля його ніг теж підхопився і пошкутильгав геть.

Кожний крок був наче боротьбою із самою собою для Кассандри. Вона йшла назустріч батьку, наче заводна лялька. Вони обійнялись, контакт був швидким і незручним. Кассандра наче намагалася обійняти повітря навколо батька, не торкаючись його тіла.

– Я приїхала з другом, – сказала вона, віддаляючись від нього. – Я буду вдячна, якщо ти дозволиш нам залишитися на деякий час.

Валентин, який під час розмови залишався на галереї, зайшов до кабінету.

– Це мій батько, Джозеф Ейрс, лорд Данстан, – представила його Кассандра. – Валентин Дювар.

– Дуже приємно, сер. – Валентин запропонував лордові руку.

На якусь мить Кассандра припустила, що цей жест залишиться без відповіді. Лорд Данстан переводив погляд від доньки до її супутника. Але після короткої затримки, він таки потис Валентину руку.

– Ваш батько лорд Салісбері з Ерлем Парку? – запитав він.

– Так, сер. Наша родина володіє Ерлем Парком вже більше трьох століть.

– Пам'ятаю, у вас відмінні мисливські угіддя. – Обличчя лорда Данстана набуло мрійливого виразу, коли він пригадував. – Відмінні.

– Мій батько буде радий запросити вас на полювання. Вони стріляють фазанів у листопаді.

– Це мене потішить.

Після короткої розмови про прекрасний маєток Ерлем Парк, лорд Данстан запросив їх обох на вечір, який було заплановано на наступний вечір Логаном.

– Хто такий Логан? – запитав Валентин, коли вони вийшли з кабінету.

– Син Лідії від першого шлюбу.

Вони йшли вглиб будинку лабіринтом коридорів, прохідних кімнат і галерей. Всі вони були заставлені масивними Яковіанськими меблями, зброєю, картинами, гобеленами й іншим родинним скарбом.

– Я вже не певен, чи знайду дорогу назад, – пожартував Валентин. Він ішов поряд з нею, з цікавістю озираючись. – Твій батько здається приємною людиною.

– Ти ні чорта не розумієш в людях, чи не так?

Вони повернули за ріг і опинилися в маленькому передпокої. Єдиний предмет меблів, який тут був — це круглий столик. Він стояв у центрі прохідної кімнати, а на ньому під скляним ковпаком був букетик з засохлих квітів. Гербарій здавався старшим за сам світ. Окрім столика, тут був коротенький сходовий проліт, який вів у північне крило дому, і одні двері, котрі стояли прочинені.

Валентин ледь не налетів на Кассандру ззаду, коли вона стрімко зупинилася.

– Що сталося?

Вона перетнула кімнату і взялася за дверну ручку, сумніваючись чи вона хоче зайти, чи зачинити ті двері.

– Це була кімната твоєї матері? – запитав Валентин.

Кассандра зачинила двері.

– Так, – сказала вона і пішла сходами нагору.

З'явився лакей Томас з обличчям кольору попелу. Він вийшов з напівтемряви коридору – спершу з'явилися його біленький накрохмалений комірець і рукавиці, а потім з напівтемряви виринув його тулуб, одягнений у чорну ліврею. Він сповістив, що кімната для Вельмишановного Валентина Дювара була готова. Валентин кивнув Кассандрі і пішов за лакеєм.

Кімната Кассандри була в кінці коридору, повністю обшитого дерев'яними панелями. На підлозі червоніла стрічка килимової доріжки.

Коли Кассандра увійшла, в її кімнаті покоївка згрібала попіл з каміну і складала його у відерце.

– Привіт, Бетті, – привіталася Кассандра.

Дівчина підхопилася, ховаючи за спиною брудні руки, і присіла в незграбному кніксені.

– Вибачте, що не встигла, леді Кассандра, – вона махнула на камін.

– Не варто вибачатися. – Кассандра пройшла через кімнату і втомлено сіла на ліжко. – Чи щось змінилося тут за час, поки мене не було, Бетті? – Вона почала стягувати рукавиці з зеленої шкіри, які дозволила собі придбати після того, як їй щедро заплатили Інглтони за те, що допомогла вивільнити Філіпа з в'язниці.

– Не надто багато, – сказала Бетті своїм писклявим голосочком і повернулася до роботи.

Кассандра зняла капелюх і вивільнила волосся з полону шпильок.

– Декотрі місця наче створені, щоб залишатися незмінними, – сказала вона, масажуючи скальп. – Світ рухатиметься в майбутнє, жінки здобудуть право голосу, автомобілі прийдуть на заміну екіпажам, дирижаблі долатимуть Атлантику, але Какстон Хол залишиться монументом тим часам, до яких нікому більше немає справи.

Бетті слухала, складаючи дрова в каміні.

– Я ледь не забула! – пропищала вона. – Його Світлість встановив телефон у домі! Перший в усьому графстві! Коли я почула, як він дзвонить, у мене ледь напад не стався! Містер Гріг, наш новий дворецький, каже, що так звучать труби Апокаліпсису.

– Новий дворецький? – здивувалася Кассандра цій новині більше, ніж телефону. – А що сталося зі старим Теппінгтоном?

– О, то ще той дивний випадок, леді Кассандро! – Очі в Бетті розширилися.

Кассандра перестала займатися одягом і уважно слухала.

– Якось вранці він просто щез, – сказала Бетті.

– Що ти маєш на увазі? Він спакував речі і поїхав?

– Ні. І це найдивніше. Його речі так і залишилися в його кімнаті. А сам Теппінгтон зник. І ніхто його більше не бачив.

– Як дивно. – Кассандра задумливо скинула чоботи.

[1] Яковіанський стиль з'явився за часів правління Якова VI Шотландського (1567-1625), який пізніше також успадкував англійський трон (1603) і став Яковом I.

[2] Чайна сукня — вид домашнього одягу дами, сукня вільного крою, як правило, з легких тканин. Під таку домашню сукню не надягали корсет або турнюр, тому її можна було надягти самостійно, без допомоги служниці. Даний різновид сукні з'явився в 1870-ті роки і користувався популярністю аж до 1920-х — 1930-х. У чайній сукні дама ходила вдома, в колі родини і найближчих друзів, однак вона не годилася для таких урочистих нагод, як прийом гостей або звана вечеря. Вважалося непристойним з'являтися в домашній сукні на публіці. (Інформація перекладена з статті російською на pikabu).

[3] Звертаючись до сина графа, віконта і барона в англійській традиції прийнято казати Вельмишановний, після чого додається ім'я і прізвище.

---

Продовження шукайте вже скоро на Smashwords

Втрачений караван

детективний роман

книга третя

Пролог
Розділ 1: Дві смерті
Розділ 2: Непроханий гість на вечорі
Розділ 3: В світі ще є за що триматися
Розділ 4: Гуска і ворона
Розділ 5: У клубі єгиптологів
Розділ 6: Не хочу ставати гускою
Розділ 7: Город тисячі мінаретів
Розділ 8: Кумра
Розділ 9: Кров на піску
Розділ 10: Лише дві зачіпки
Розділ 11: Розшукується за вбивство
Розділ 12: Правосуддя доктора Хеммонда
Розділ 13: Втрачений караван
Розділ 14: Саркофаг
Розділ 15: Той, хто подякував за запрошення
Розділ 16: Нефертіті
Розділ 17: Давнішні істини та закривавлені леза
Розділ 18: Пастка для демона
Розділ 19: Храм Амун-Ра
Розділ 20: Люди завжди однакові
Розділ 21: На край світу
Розділ 22: Роздоріжжя

---

Пролог

Голі дерева виринали із сивого зимового туману, що оповивав Лондон вночі, немов потворні, намальовані чорнилом створіння. Бруківка, волога від снігу, надто кволого, щоб затриматися надовго, блищала у світлі газових ліхтарів. Ворони сиділи гронами на гілках покрученого дерева, що росло навпроти будинку номер сто шість на Сент Джордж Сквер в Пімліко, і пильнували за його входом. Зрідка якась із них каркала щось неприємне, і знову все затихало.

Кожні десять хвилин біля ганку зупинялися екіпажі, з яких з'являлися чоловік або жінка, або пара гостей, котрі підіймалися сходами, самостійно прочиняли вхідні двері і зникали за ними. Молода жінка з коротким рудим каре прибула останньою. Вона озирнулася, перевіряючи, чи ніхто не стежив, вкрутила недопалок сигарети в охайний горщик з невеличкою деревинкою біля входу і теж переступила поріг дому.

Вечірка була не гучною. Ніякої музики або сміху. Світло в кімнатах приглушене. Сусіди, можливо, і зовсім не помітили б що в будинку сто шість на Сент Джордж Сквер перебували гості, якби рівно опівночі звідти не долинув нелюдський крик. Сполошені ворони поринули у нічне небо, хрипло сповіщаючи про жахливе зло покликане у Лондон.

---

Розділ 1: Дві смерті

1901 рік розпочався з двох смертей.

Двадцять другого січня померла королева Вікторія. До воріт її маєтку Осборн Хауз прикріпили оголошення: "О 6:30 вечора, її величність королева зробила останній подих у колі своїх дітей та онуків". Навіть після шістдесяти чотирьох років правління, той факт, що вона виявилася смертною, застав зненацька і збентежив королівську родину і всю націю.

Інша смерть, про яку також велися розмови в усіх куточках країни, сталася у в'язниці Ньюгейт. Там відбулася страта Джеймса Ейрса, лорда Данстана, якого напередодні визнали винним у вбивстві дев'ятнадцяти жінок, а також одного чоловіка, Гарета Теппінгтона, у минулому дворецького в Какстон Холі. Його останки знайшли за вказівкою лорда Данстана неподалік від старої покинутої хатинки єгеря. На цьому завершилася історія "кривавого лорда" і "колекціонера смерті", як його навперейми охрестили газети. Але вона не завершилася для Кассандри. Насправді, для неї все лише починалося.

За сусіднім столиком в невеличкій кав'ярні непримітний клерк із Сіті допивав свою каву, читаючи "The Guardian". З першої сторінки газети на Кассандру відсторонено дивилося її власне зображення. То був ескіз Кассандри з засідання суду, де вона провела кілька найгірших годин свого життя. Художник приділив увагу деталям  її маленькому капелюшку, сукні з високим комірцем і круглим окулярам з темними лінзами. Її зображення сиділо на лаві зі сторони звинувачення з розпрямленими плечима, вдаючи, що незламна, але художник зміг безпомилково передати вираз її очей – помутнілий від страждань, якими супроводжувалося її життя з тих пір, як відкрилася правда про батька. "Спадкоємиця лорда Данстана розповіла про смерть своєї матері" – кричала у заголовку газета "The Guardian", захлинаючись сенсаційністю новини. В статті Кассандру змальовували безліччю прикметників – зламана, охоплена сум'яттям, зацькована примарами минулого. Але що вони знали про те, як вона насправді почувалася.

Викурюючи сигарету за сигаретою під обстрілом гнівних поглядів власника кав'ярні, Кассандра відчувала, як відчай, якого вона ніколи не знала раніше, міцно охоплює її нутрощі і вичавлює з неї тремтливий видих. Немов неймовірно далека зірка, вона вже вибухнула, але нищівні наслідки цієї події галактичних масштабів ще не помітні, але скоро це станеться. Кассандра це передчувала.

– Кажу ж тобі, це вона. – Огрядна жінка з жаб'ячим лицем нахилилася до чоловіка, котрий сидів за столиком навпроти неї, і блимнула очима в сторону Кассандри. І хоча вона стишила голос, шепіт її все одно долинув у кожен куточок невеличкої кав'ярні.

Компаньйон жінки кинув обережний погляд через плече, начебто перевіряв, котру годину показував годинник, що висів на стіні поряд з Кассандрою, але очі його немов випадково ковзнули по її обличчю. Вбивчий погляд василіска, яким та його наділила, змусив допитливого споглядача швидко відвернутися. Брови ропухоподібної жінки смикнулися вгору, коли співбесідник визнав її правоту – обидва впізнали Кассандру.

– Як я завжди казала, аристократи – просто кровопивці, паразити, які годуються від нашої виснажливої праці. – Жінка кивнула своїм власним словам, а її підборіддя, підперезане оксамитовою стрічкою капелюшка, колихнулося.

– Тихше, Бетті. Вона ж тебе почує, – прошепотів чоловік.

– То нехай! Моя бідна матінка служила в одному з таких шляхетних домів. І як вони віддячили їй за її важку працю? Ставилися до неї, як до бруду. Ми всі для них лише непотріб. Нас можна використовувати, принижувати, але тепер виявляється, нас можна ще й різати, як свиней.

Кассандра залишила біля чашки кілька пенсів і, відчуваючи, як хвиля від вибуху тієї далекої зірки летить на неї і скоро поглине її, пішла до виходу, маневруючи між столиками.

– Сподіваюся, одного дня соціалісти до вас доберуться! – прошипіла жінка, коли Кассандра проходила повз їхній столик, змусивши ту зупинитися.

Величезний рот ропухи розтягнувся у напівпосмішці, коли вона з викликом подивилася на представницю ненависної аристократії. Кассандра витягнула залишки життя з сигарети і повільно занурила її в чашку кави, що стояла перед жінкою. Недопалок вмер з тихим сичанням. Дике полум'я болю і гніву, що палахкотало в очах Кассандри, змусило гостру на язик відвідувачку закладу замовкнути.

– Обережніше, Бетті, – тихо проговорила Кассандра. – Не гнівіть монстрів. Бо я вже дуже схожа на батька.

Жінка почала перелякано хапати повітря ротом.

Коли двері кав'ярні зачинилися у Кассандри за спиною з мелодичним дзеленчанням китайських дзвіночків, вона глибоко вдихнула вологе, просякнуте кіптявою повітря Лондона, а потім поспішила до омнібуса на протилежній стороні вулиці.

Охайно одягнений джентльмен допоміг їй піднятися сходинками. Скоріше за все, він був людиною науки, бо щойно влаштувався на лавці всередині омнібуса, відкрив журнал присвячений євгеніці, яка саме набирала популярність. На обкладинці красувався профіль чоловіка з ідеально правильними рисами – надлюдини, виведення якої євгеніка і взяла собі за ціль. Розглядаючи на обкладинці зображення людини, наче висіченої з мармуру, Кассандра не могла не дивуватися тому, що геніальні уми Гальтона і Дарвіна ніяк не могли зрозуміти однієї простої істини: підпорядкувати людську природу, виміряти її лінійкою, окреслити циркулем, значить – позбавити її хаосу, але ж лише з хаосу народжується саме життя. Хаос – жахливий і прекрасний рушій розвитку.

Омнібус рушив вулицею, повз крамницю таксидерміста, в якій Кассандра працювала помічницею містера Крокера довгих дванадцять років тому. Тоді вона щойно завершила навчання в школі-інтернаті на півночі країни і, не маючи перспектив на одруження, вирішила, що не буде повертатися в Какстон під опіку батька. Замість цього, вирушила до Лондона, щоб опанувати бодай якусь професію і самій забезпечувати себе. Звісно, це спричинило остаточний розкол між нею і батьком, хоча чи могла вона занапастити ще більше стосунки, в яких вже давно не жевріло ані любові, ані хоча б приязності одне до одного.

Опинившись в столиці, відрізана від батькового статку, Кассандра заклала у лихваря деякі коштовності, а на гроші, які вторгувала, винайняла крихітну кімнату у однієї добропорядної вдови. Спершу намагалася влаштуватися помічницею аптекаря, але там їй відмовили через відсутність жодного досвіду у фармацевтичній справі. Насправді, у неї не було досвіду в жодній справі: школа для дівиць, де вона провела три роки, не давала практичних вмінь, окрім ведення домашніх справ. Вона могла знайти місце гувернантки в котрійсь поважній родині, та не бажала мати жодного зв'язку зі своїм класом.

В юридичній конторі їй пощастило на короткий час влаштуватися секретаркою, але з нею розпрощалися, коли дізналися, що вона дочка лорда, яка втекла з дому. Гроші закінчувалися, а роботи у неї так і не було, була лише рішучість не повертатися в стіни Какстон Холу. Під час однієї з напівголодних прогулянок вулицями, Кассандра натрапила на крамницю таксидерміста і пригадала, як інколи робила ескізи мертвих тварин в старому парку біля дому. Пізніше того ж дня вона повернулася до тієї крамниці з добіркою своїх ескізів.

Хоча ескізи сподобалися таксидермісту містеру Крокеру, він не потребував асистента. Але, певно, відчай, який він побачив на обличчі молодої розгубленої дівчини, розчулили його. Він запросив її випити чашку чаю і пригостив бісквітом. Поки вони чаювали, містер Крокер дізнався про її скрутне становище і з жалю запросив її допомагати йому зі справами. Платити зарплатню він не міг, бо сам ледь зводив кінці з кінцями, але запропонував жити у кімнаті над крамницею і харчуватися з його столу. Так і розпочалася її кар'єра в Лондоні.

Кассандра поглянула на будівлі, що пропливали повз омнібус, а потім на пасажирів – незнайомці. В Лондоні навколо неї завжди були незнайомці. Спочатку це лякало – ніколи не певен, що приховують всі ці люди за масками ввічливості. Але, як виявилося, найстрашніші монстри інколи серед тих, кого, здається, ти добре знаєш.

Яскраві плакати на дошці оголошень над головами пасажирів заманювали до галерей мистецтва, рекламували високої якості ячмінь компанії "Робінсон", пристрій для схуднення від доктора Сандоу, а також вигідні ціни у всіх крамницях торгівельного центру "Дебенхем і Фрібодіс", які стверджували, що "Всі жінки бажають мати таку шовкову сорочку з візерунком". Жінка в шовковій сорочці від "Дебенхем і Фрібодіс" кокетливо посміхалася пасажирам. Кассандра заплющила очі, щоб не бачити нав'язливого флірту на плакаті. Але навіть у цій добровільній сліпоті, вона відчувала присутність інших: їхні коліна торкалися її, їхні пальці шаруділи сторінками книг і газет, метушливі звуки, що супроводжували життєдіяльність інших, заполонили її усамітнення. Всередині повільно розправляла крила до того здушена паніка – їй хотілося тікати, світ за очі, і ніколи не зупинятися.

Нова ручна планшетна фотокамера Кодак, значно менша за ті, якими Валентин користувався раніше, стояла на столі перед Кассандрою. Цю він придбав лише вчора на виставці новітньої техніки і тепер із захватом крутився біля неї, немов навколо дівчини, яку збирався запросити на вальс. Кассандра споглядала цей ритуал, позбавлена будь-якого радісного збудження, ще й досі поглинута вже знайомою стрічкою спогадів, що прокручувалася у неї в голові кожного дня: засідання у суді, свідчення, задушлива зала, напружена тиша, в якій незлагоджено дихали легені десятків присутніх, затхлий запах одягу на працівниці поштового відділення з містечка Крастер, яка прибула до Лондону, щоб дати свідчення – кажуть, вона останньою бачила Кетрін Найтлі живою, до того, як та зникла назавжди. Але насправді незгладимим спогадом був сам батько: він гордовито височів над залою у відгородженій ложі для звинувачуваних з заведеними за спину руками, наче ніякий суд не мав над ним влади, наче він сам явився перед натовпом, щоб винести їм всім вирок.

Щойно закінчивши вихвалятися своїм новим придбанням, Валентин почав нарізати холодну шинку їм обом на ленч. Від запаху їжі, шлунок Кассандри болісно запротестував.

– І от я залишився сидіти там серед парочок, які голубилися, – базікав він з тишею. – Такий сором! До того ж, моя кузина добряче набралася і намагалася мене звабити, постійно плутаючи моє ім'я. Все гукала до мене Генрі, а відгонило від неї, як від винної бочки, – Валентин захихотів, пригадуючи. – Підозрюю, що Генрі – це той пройдисвіт, котрий провів ніч в нашому родинному маєтку під час полювання минулої осені. І, певно, провів він її не в своїй спальні, якщо ти розумієш, про що я.

Із силуваним блиском веселощів в очах, наче він розважав смертельно хвору дитину, Валентин подав до столу срібну тацю з холодною шинкою і сиром, а також відкорковану пляшку вина. Розлив багряний напій, який мав запах південної Франції, у два келихи.

– Дякую, що розмовляєш про всілякі дурниці. – Кассандра підняла келих на честь Валентина. ¬– Я не готова до серйозних розмов.

Але щось у виразі його обличчя свідчило про те, що він збирався порушити це правило.

– Кесс. – Валентин всівся навпроти подруги. – Ти не можеш назавжди поховати себе в цьому своєму коконі спогадів. Поговори зі мною. Тобі стане легше.

На якусь мить їй здалося, що зараз вона зламається, що зараз затремтять викривлені у зверхній посмішці вуста, тому вона міцно стисла їх. Неможна дозволити слабкості взяти верх, інакше, попереду чекатиме лише прірва відчаю, а з неї не повертаються.

– Ми поговоримо, Валентин. Колись. Зараз ще не час, – сказала і прочистила горло від бентежних залишків емоцій.

Чоловік закинув у рота шматок холодного м'яса та сиру і запив все ковтком вина. Швидко прожував, певно, збираючись щось скоріше сказати.

– Давай заберемося з Лондона. Батьки скоро поїдуть з резиденції в Брайтоні. Ми можемо залишатися там стільки, скільки захочемо.

– А твоя студія? – здивувалася Кассандра. – Ти її залишиш?

– Мене заміщатиме мій учень. Погоджуйся! Ходитимемо гуляти на пляж. Я нарешті побачу твої оголені щиколотки. Трохи прохолодно, але ж ти не боїшся холоду.

– Так, я не боюся холоду.

Кассандру налякало те, як легко він був готовий облишити справу всього життя, щоб бути поряд з нею. Вона видихнула дим сигарети через гіркий сміх. Власне бажання поїхати з цього міста виявилося напрочуд сильним. Щоб у неї не вихопився стогін жалю до самої себе, Кассандра обхопила губами сигарету. Більше тютюну, більше кави і ніякої їжі – і так вже не перший день. Вона ніби сама жадала себе зламати, але цього разу так, щоб вороття не було. Коли Кассандра поглянула на Валентина, куточків її очей торкнулася небажана вологість. Її любий друг, він все розумів, але нічому не міг зарадити.

– Погоджуйся, – стишено повторив він, майже благаючи.

– Не можу. У мене нова справа.

Міна у Валентина була скептична.

– Ні, справді, – запевнила Кассандра, старанно вкручуючи недопалок в шматок сиру, який вона не збиралася їсти. – Вранці я зустрічалася з містером Райлі з вулиці Гавернор. Каже, в його домі постійно таємничим чином зникають речі.

– То чому він не звернувся до поліції? Це ж звичайна крадіжка.

– Він запевнив мене, що зниклі речі не мають ніякої цінності: старі тарілки, нічний ковпак, стрічка, що тримає гардини. Але найдивніше те, що потім всі ці речі знаходять в кімнаті, яка завжди зачинена на ключ.

– І як він це пояснює?

– Думає, що полтергейст. – Кассандра усміхнулася кутиком рота. – Завтра приступаю до розслідування.

Валентин кивав і жував сир з великими дірками. Думки, які він не знав, як виразити, визрівали у нього на язиці.

– Відвези мене додому, – попросила Кассандра, – хочу почати думати над справою вже сьогодні.

Їхні погляди зустрілися. Він знав, що подруга насправді мала на увазі. Додому її кликала не її нова справа. Додому її кликав опіум. Лише йому вдавалося хоча б ненадовго приборкати її демонів.

– Ти маєш зупинитися, – тихо сказав він.

– Не переймайся так. Я все тримаю під контролем.

Авжеж, це було не так. Життя мчало на неї, як некерований локомотив, а Кассандра стояла на колії і дивилася, як він наближається, неспроможна поворухнутися.

---

Продовження шукайте вже скоро на Smashwords

шукайте вже скоро на Smashwords

Невідомий кордон

книга перша

Розділ 1: Монстр в місті небажаних
Розділ 2: Будинок біля кладовища
Розділ 3: Гра в здогадки
Розділ 4: Подвійне вбивство на цвинтарі, пальто із шафи і двоє дивних військових
Розділ 5: В'язниця Модрок на скелі Скорботна діва
Розділ 6: Пасажири п'ятого трамвая і "Старий мушкет"
Розділ 7: Академія "Червона блискавка"
Розділ 8: Квітковий чай
Розділ 9: Дім розваг шановного Веліала
Розділ 10: Про що сурмить біле слоненя?
Розділ 11: Остання карта Таро
Розділ 12: Руни
Розділ 13: Зіпсував пальто
Розділ 14: За дверима
Розділ 15: Оксамитовий халат і дірява футболка
Розділ 16: Яйця жар-птиці
Розділ 17: Комітет десятьох
Розділ 18: Свіжа газета, циліндр і бляшанка з фіолетовою наліпкою
Розділ 19: Чаювання, порушення цвинтарного спокою і нові жирні плями на пальто
Розділ 20: Червоне світло маяка

---

Розділ 1: Монстр в місті небажаних

Скільки ж у цьому місті лайна. Едвард щойно вийшов з вокзалу, який був певно останнім рубежем між цивілізованим світом та цією колонією, і одразу ж вступив у свіжу купу. Вичистивши чобіт об бордюр, він озирнувся.

Довкола височів Новий Львів – мегаполіс, що роздавив своїми брутальними хмарочосами романтичний дух минулого. Під його залізобетонними фундаментами циклопічних розмірів лежали кістки старого Лева. Затишні провулки, просякнуті ароматом кави, поступилися місцем більш утилітарним проспектам, схожим на полишені шахти ліфтів, в яких зі стін стирчали дроти і труби. Романтика двадцять другого століття, яке ще не настало, але вже нахабно вхопило свого попередника за горлянку.

Колись це місце належало Україні. Здається. У Едварда завжди були непереливки з географією Старого світу. Після Перерозподілу все стало значно простіше: три мегаімперії та їхні колонії. Це та інші міста України, Болгарії, Греції та ще десятка країн, що не витримали економічної руїни, були викуплені державами, які ту кризу пережили, та ще й нажилися на ній. Викуплені за копійки, звичайно ж.

Насправді, Едварду було начхати на економіку. Він подався у ці краї, бо у колоніях не існувало ані цивілізації, ані контролю. Натомість, панував абсолютний хаос. Саме те, що він шукав. Чоловік підтягнув на плечі напівпорожню сумку, яку він насправді набив газетами, щоб здавалося, що в нього є хоч який багаж – для відвернення уваги – і пішов куди очі його вели.

Усюди стовбичили потворні, кремезні хмарочоси, а біля їх підніжжя цілими намистами рясніли савдепівські багатоповерхівки усіх можливих відтінків сірого, маленькі будиночки, кіоски і намети, де знайшли прихисток майже всі культури світу. Цілі квартали були викуплені китайцями, індійцями, арабами та ще Бог знає ким, хто тікав зі своєї батьківщини від перенаселення, війни, закону, або ж просто був переселений сюди з Європи як "небажаний контингент" згідно з програмою контролю імміграції за 2134 рік. Тут вони всі були на рівних правах – всі небажані.

Можливо, Едварду слід було поїхати ще далі, у якусь безнадійну дупу світу, де владу мали не бюрократичні пацюки, а автомати. Але потяг до Нового Львова відправлявся найближчим часом. До того ж, досить з нього автоматів.

Едвард втягнув носом сморід цього несимпатичного сучасного Вавилону, і рушив площею. Смерділо каналізацією, яка не витримувала такого напливу міжнародного лайна; паленим вугіллям, бо в колоніях частково повернулися до цієї форми опалення за відсутності газу та дорожнечі електроенергії; а також дивною сумішшю їжі.

Тільки-но Едвард пірнув у провулок з кіосками, десяток голосів почав запрошувати його скуштувати чудові люля-кебаб і божественні хенкалі. Він і поняття не мав, що то таке, але на вигляд було значно краще за те, чим його годували в казармі. Шлунок був порожній, але й гаманець теж.

Натовп коливався у провулку в ритмі мегаполісу. Сюди приходили попоїсти, відремонтувати взуття, поголитися і навіть купити кохання дівок усіх кольорів і відтінків. Вони стояли біля домів розпусти і стріляли очима у натовп.

– Заходь до мене, красень, – темношкіра жінка торкнулася його плеча.

Едвард блимнув на неї, і вона забрала руку – зрозуміла, що з таким краще не зв'язуватися. Відійшла у тінь будинку і переключила увагу на якогось прищавого юнака. Едварду доведеться попрацювати над своїм вмінням спілкуватися, якщо хоче знайти бодай якусь роботу. Але тільки щоб його не торкалися. Ніяких доторків.

Між кіоском з ремонту годинників і лотереєю, він знайшов те, що йому було потрібно. Відчинив двері у задушливу кімнатку ломбарду і зайшов. Заполонив собою весь простір.

Дрібненький чоловічок в одязі, який він, мабуть, доношував за кимось значно більшим за розміром, зіщулився. Він пробіг очима по сумці в Едварда за плечем і, визнавши в ньому чужинця, тицьнув пальцем у табличку на прилавку: "Ми розмовляємо англійською та хінді".

– Купиш годинника? – запитав клієнт англійською.

– Показуй, – відгукнувся чоловічок у мішкуватій ряднині.

Едвард намацав годинника в нагрудній кишені і поклав на прилавок. Не беручи річ до рук, чоловічок поглянув на неї, потім з-під лоба – на Едварда. Можливо, здогадався, що годинника було вкрадено. Бо звідки у лобуряки, як Едвард, золота прикраса, та ще й з таким файним механізмом? Що ж, чолов'язі в потязі треба було пильніше слідкувати за своїми речами і не розкидати їх абиде.

Чоловічок зненацька вигукнув щось на хінді, звертаючись до брудної ганчірки, котра закривала прохід вглиб будинку в нього за спиною. Відкинувши ганчірку, з'явився пузань – чоловік в традиційному індійському вбранні такого білосніжного кольору, що аж в кімнатці стало світліше. Він одразу ж оцінив годинника. Потім його чорні очиці оцінили Едварда, поки він роздумував, яку найменшу суму може запропонувати клієнтові таких вражаючих габаритів.

– Двісті, – нарешті сказав він і впевнено задрав подвійне підборіддя догори.

Едвард посміхнувся одним кутиком рота. Чоловік у білосніжному одязі посміхнувся у відповідь. Неквапливо, Едвард зняв з голови кепку і недбалим рухом струсив з неї порошинки. Обидва працівника ломбарду витріщилися на його голову. Едвард озирнувся довкола – на полиці, заставлені товарами. А коли повернув погляд до двох чоловіків, вони ще й досі з відкритими ротами споглядали його скальп, який він їм люб'язно продемонстрував.

– П'ятсот ви сказали? – Едвард почухав лоба загрубілими пальцями зі збитими кісточками.

Власник ломбарду тицьнув свого працівника ліктем у бік. Той одразу ж заходився відраховувати з-попід столу пожмакані банкноти.

– П'ятсот, – сповістив чоловічок у завеликому одязі, коли поклав на прилавок останню банкноту. Його знервовані очі блищали у тьмяному сонячному світлі, що ледь продиралося крізь брудне віконце. Виблискував золотий зуб власника ломбарду. Едвард згріб гроші з прилавка і засунув їх у нагрудну кишеню.

– На все добре, – знову насунув на лоба кепку і пішов собі.

На розі двох вулиць, які нічим на відрізнялися одна від одної, ані брудом, ані смородом, Едвард замовив тих самих кебабів і хенкалі. Поки йому наповнювали їжею пластиковий контейнер з собою, Едвард зачаровано спостерігав, як якесь молоде арабченя вправно рубало м'ясо величезним ножем, завеликим для його руки. В Іраку, де він служив, місцеві володіли ножами не гірше, але різали вони не котлети, а Едвардових товаришів. І його рясно прикрасили мереживом шрамів.

Коли заволодів контейнером з пластику, Едвард попростував вулицею далі. Їв на ходу. Йому конче потрібно було знайти якесь житло. Поцікавився у перехожих, де можна було зняти кімнату. Коли звертався до них, вони мали такий вигляд, наче він збирався їх пограбувати або відкрутити голови. Едвард вихопив поглядом своє віддзеркалення у вітрині магазину солодощів, зрозумів чому – мав загрозливий вигляд і серед натовпу здавався ведмедем. З середини магазину солодощів на нього витріщалися діти – роти в них були відкриті. Люди жахалися того, яким він був ззовні. Але якщо б вони знали, який він був всередині, вони б, певно, жахнулися ще дужче.

Так і не знайшовши притулок, Едвард вже вирішив, що заночує у якомусь парку, хоча за цілий день в цьому бісовому місті не побачив і деревини. На щастя, пізно ввечері забрів до брудного бару під назвою "Полум'яний бик". Той обіцяв дешеве питво.

Зсередини бар виглядав доволі затишно. Грала непогана музика. Щось таке, що викликає бажання, що аж щемить, сісти на Харлей та податися у подорож. Або ж нализатися. Мелодія лунала зі старого музичного автомату – такого вже кілька десятиліть не випускали. Автентичний, із самої Америки.

Едвард всівся за барну стійку. За стілець від двох чолов'яг якоїсь європейської національності. Ті помітили новоприбулого, і тепер вже не реготали, а лише обмінювалися приглушеними смішками, немов намагаючись не розбудити когось.

Бармен, чоловік з видовженим худорлявим обличчям нездорового кольору, приязно посміхнувся до нового клієнта – його вразила природна здібність Едварда самим своїм виглядом вгамовувати надто галасливих відвідувачів. Сам був скоріше за все слов'янином, і коли заговорив англійською, Едвард розпізнав в його мові слов'янський акцент.

– Налити?

– Пива. Темного.

Поки бармен наливав, оцінював поглядом вигляд клієнта. Те, що він не зняв у погано освітленому приміщені кепку, а навпаки насунув її на лоба, наштовхувало на певні висновки.

– Це гарне місце, щоб розпочати нове життя, – сказав він і поставив перед Едвардом кухоль темного з пінкою. – Місце, щоб, так би мовити, залягти на дно.

Едвард прямо поглянув тому в очі. Власник закладу не знітився. Едвард стиснув губи у якійсь невиразній напів пошмісці – йому не кортіло, щоб цей натиральник кухлів рився у його минулому і мав наглість давати рекомендації.

– Якщо треба десь заночувати... – бармен кивком голови вказав на стелю в себе над головою. – Другий поверх. Є пара кімнат.

Едвард зробив ковток – пиво було напрочуд непогане для такої пацючої діри. А якщо враховувати, що воно у нього було перше за декілька років, могло навіть здатися чудовим.

– Скільки береш? – поцікавився Едвард.

– Десять доларів за ніч.

– П'ять, і я залишуся на тиждень. А може і більше, як запропонуєш сніданок.

Бармен вишкірився і зняв з гачка за спиною ключа.

– Сходами на другий поверх. А там наліво.

Едвард взяв ключа і одним ковтком допив рештки пива.

– Слухай, а роботи в тебе часом не знайдеться?

– Ні, вибачай, друже. Сам працюю за копійки, – він обвів себе руками, наче демонструючи, який він бідний. – Ще одного працівника собі не дозволю. Але в цьому місті повно роботи для людей з твоїми, – він вказав на Едвардове тіло, – даними. Тут повно грабіжників. Усюди шукають охоронців. Головне, не йди у квартал до євреїв! – крикнув навздогін, коли Едвард вже почвалав до сходів. – Їх ніхто не захистить! – він реготнув – власний жарт здався йому дотепним.

Коли Едвард озирнувся на бармена, той порався за стійкою і посміхався, дуже задоволений своєю благодійністю.

У коридорі на другому поверсі горіла лише одна лампочка. Місце здавалося похмурішим за похоронне бюро: темні шпалери, патьоки на стелі та стінах від даху, що протікав, а в кінці вузенького коридору віконце вкрите таким шаром міської кіптяви, що розгледіти через нього можна було лише нечіткі плями неонових вивісок навпроти.

Плювати! Головне, щоб тут його не знайшли. Едвард доклав зусиль, щоб сліди його загубилися, але був певен, люди, які шукатимуть його, не зупиняться ні перед чим.

Ще в Європі, він викинув свій мобільний, щоб вони не відстежили сигнал. Навіть позбувся чіпа, котрий вшивали під шкіру усім, хто служив у Корпусі З, де літера "З" означала "зачистка". Зробив це в туалеті одного потяга, а потім пересів на той, що рухався в протилежному напрямку. Він витратив останні кошти на те, щоб ввести у цю транспортну оману полювальників, котрі йшли по його слідах. В Афінах отримав фальшиве свідоцтво старого зразка, і назавжди став Едвардом Хантом, котрий народився 15 вересня 2100 року. Той, ким він був раніше, помер.

Замок на дверях у кімнату номер шість ледь тримався у своєму гнізді, немов його хтось виламував фомкою. Едвард прочинив двері. Петлі гугняво занили. У тому клаптику тьмяного світла, що впав у середину кімнати з коридору, лежав строкатий килим. Зайшов. Засвітив світло.

Ліжко з деформованим матрацом. Облущений стіл. Стілець, у спинці якого не вистачало однієї дерев'яної планки. Невеличка ванна з туалетом. Запліснявіле зсередини дзеркало. Едвард знову подивився на своє віддзеркалення. Зняв кепку. Череп його був вкритий коротким волоссям на армійський манер, що не прикривало жахливих шрамів, які залишилися після спроб зняти з нього скальп. Але ж хлопці доклали до цього достатньо зусиль, щоб тепер він нагадував Франкенштейна.

Скинувши одяг, Едвард заліз у ванну. Увімкнув воду і декілька хвилин стояв під струменями душа, лише зараз усвідомлюючи, що все було позаду. Невже він зможе спокійно заснути? Вперше за стільки років. Чи дозволять йому примари минулого? І власне сумління?

Шурхіт води заколисував. Струмені обпікали шрами від куль і ножів по усьому його тілі, яке знало більше болю, аніж ласки. Шрами створюють монстрів. А Едвард був пошрамований.

---

Продовження шукайте вже скоро на Smashwords

Короткi оповiдання

Шановний пане Лавкрафт

мiстичний хорор

Помста у неоновому місті

сучасна проза

Самотність у стилі ретро

сучасна проза

Пес

магiчний реалiзм

---

Шановний пане Лавкрафт

Говард Лавкрафт, письменник відлюдник, що страждає на невроз, і Карл Юнг, котрий мучиться від жахливих кошмарів, не найкращі кандидатури для порятунку світу. Але героїв не обирають.

Дисклеймер: Автор даного оповідання допускає творчу інтерпретацію біографій видатних людей, які згадуються в тексті, особливо щодо врятування світу від жахливого Ктулху – ніяких доказів, що це трапилося насправді, автору знайти не вдалось, хоча все могло бути саме так:)

У будинку номер десять на вулиці Барнс в Провіденсі ранок завжди починався зі стукоту друкарської машинки. Оскільки власник цього гучного знаряддя праці віддавав перевагу свіжому повітрю і прочиняв рано вранці вікно в кімнаті, металевий брязкіт було чутно навіть за рогом, звідки рівно о дев'ятій з'явився поштар.

Містер Дейвіс, старий поштар з ногами колесом, як у кавалериста, наблизився до великого коричневого вікторіанського будинку. Він пройшов повз прочинене вікно, посміхнувшись коли завбачив дивака письменника за друкарською машинкою, і піднявся сходинками до парадних дверей.

Його зустріла Енні Гемвел, власниця будинку, жінка з трагічним виразом на обличчі, яка наче завжди була поглинута скорботою і флегмою.

– А, містере Дейвіс, – сказала вона і простягла руку.

– Доброго ранку, міс Гемвел, – поштар торкнувся козирка свого кепі в жесті привітання і одразу ж віддав їй кілька листів. – Мем.

Поштар пішов. Якусь мить Енні Гемвел спостерігала за тим, як він незграбно перебирав своїми кавалерійськими ногами, а потім, флегматично зітхнувши над його неідеальними формами, зачинила двері. В передпокої вона піднесла конверти до тьмяного ранкового світла, яке ледь продиралося через важкі гардини, і розсортувала їх на два стоси – один на її власне ім'я, а інший – на ім'я її племінника Говарда Філліпса Лавкрафта.

Енні постукала в двері, за якими гучно гатив по клавішам друкарської машинки її племінник. Оскільки він ніколи не відгукувався, вона зайшла без дозволу.

– Гові, пошта, – сказала вона.

Говард Лавкрафт, котрий ще не став видатним письменником і, напевно, був би здивований, якби дізнався, яку славу здобув собі після смерті, насуплено редагував чужий текст і ніяк не відреагував на появу тітки. Енні поклала стосик конвертів на стіл біля племінника, забрала порожню чашку з-під кави і пішла.

– Собака вив нелюдським голосом, – прочитав Лавкрафт з опусу свого клієнта, текст якого він редагував. Голосно зітхнув і потер втомлені очі пальцями. – Нелюдським голосом...

Погляд його впав на конверти. Їх було всього три. Два з них від його колег по перу з Нью-Йорка, а третє від професора Карла Юнга, видатного психіатра і психолога, ім'я якого Лавкрафт, звичайно, чув, але ніколи не зустрічав його особисто.

– Це що жарт якийсь? – Лавкрафт відкрив конверт канцелярським ножем.

Лист виявився досить довгим і був написаний нестримним нерозбірливим почерком людини, яка будь що намагалася якнайшвидше занотувати все, що їй спало на думку.

Лавкрафт поринув в читання:

"Шановний пане Лавкрафт,

Хоч ми і не знайомі, я певен, ми досить непогано обізнані у діяльності одне одного. Не маю сумніву, що ви ознайомлені з моїми науковими працями, а я маю честь бути шанувальником вашого літературного таланту. Ми обидва цікавимося міфологією і окультизмом, а також їхнім впливом на свідомість людей і на їхні сни. Звичайно, для мене ця історія представляє цікавість з точки зору психіатрії, а вас, маю сміливість припустити, вона зацікавить з точки зору антропології.

Зараз я подорожую Америкою і читаю лекції в університетах і коледжах західного узбережжя. Під час моєї подорожі я почав страждати від жахливих кошмарів, які постійно повторюються і виснажують мене. Маю зізнатися, ще ніколи раніше я не переживав такого космічного жаху, від якого, навіть прокинувшись, я не можу оговтатися годинами, а може навіть, ніколи не зможу оговтатися.

Наш спільний знайомий, містер Фаулер МакКормік, котрий організував мою подорож Америкою, порадив мені звернутися до вас, оскільки, як виявилося, ви не тільки письменник, але й рятівник від міфічних жахів, котрі ще й досі населяють нашу планету. Містер МакКормік розповів мені про те, як ви врятували цілу групу археологів від невідомих створінь в нетрях стародавнього некрополя. Сподіваюся, я не дозволяю собі зайвого, втручаючись у ваше життя зі своєю проблемою, але я більше не маю, до кого звернутися.

21 жовтня 1924, дату я пам'ятаю точно, тому що веду щоденник, мені наснилося циклопічне місто таких розмірів, що блукаючи його вулицями, я відчував себе жалюгідною піщинкою. Будівлі навколо мене мали дивний нахил, наче їх обтяжувала зовсім інша гравітація. Їхні геометричні форми також не мали ніякого пояснення."

– О, ні, – тихо видихнув Лавкрафт, коли його раптом вразило розуміння. – Тільки не це.

Він жадібно продовжив читати:

"Місто було безлюдне, хоча я взагалі маю сумнів, що в ньому коли-небудь мешкали люди. На стінах потворних споруд я бачив зображення невідомих мені створінь, котрі мали такий жахливий вигляд, який я навіть не зможу описати словами. Уві сні я відчував повне спустошення і сильний відчай, наче в цілому світі не залишилося ані крихти надії. Але найгірше було ще попереду.

Я наблизився до дивним чином похиленого храму. Принаймні, мені здалося, що це був храм. Перед ним на площі я знайшов велике кам'яне плато, вівтар, може, чи кам'яний стіл. Поверхня його була вкрита різьбленням, а навкруги того вівтаря в дикому окультному танці вигиналися люди. Сказати, що вони були потворні, це не сказати нічого. Я навіть не певен, чи були вони людьми. Якісь огидні гомункули з викривленими формами. В них були закочені очі, відвислі щелепи, тіла їхні наче билися в агонії. Вони витанцьовували свій демонічний окультний танок навколо вівтаря, в центрі якого була встановлена фігурка тварюки, якої ще не бачив світ".

– Лускате тіло. Голова з щупальцями, які росли довкола її рота. Невеликі недорозвинуті крила, шкіряні, як у кажана. Очі, що палали червоним вогнем і гострі, як мечі пазурі та ікла, – прочитав Лавкрафт, повільно і уважно проговорюючи кожне слово, хоча це зображення він вже знав давно.

"Послідовники невідомого мені культу почали викрикувати закляття на невідомій мені грубій мові. Кожної ночі, прокидаючись в холодному поту, я намагався записати ті слова, але не міг їх розібрати. Єдине слово, яке вони проговорювали досить чітко, щоб я зміг його розчути – Ктулху".

– Пх’нглуи мглв’нафх Ктулху Р’лайх вгах’нагл фхтагн – ось, що вони повторюють, – сказав сам до себе Лавкрафт. – В своїй обителі Р'лайх мертвий Ктухлу спить, чекаючи свого часу.

"Коли дикуни вкотре повторили своє закляття, всередині храму щось почало ворушитися, що супроводжувалося монументальними звуками. Двері, які, як виявилося, знаходилися на даху храму, прочинилися і звідти повільно піднялася потвора така сама, яка була зображена на фігурці в центрі вівтаря, але таких циклопічних розмірів, що вона, вставши на весь зріст, ледь не торкалася головою хмар.

Кожен раз, коли я бачу те створіння уві сні, мене паралізує страх. Я прокидаюся, але ще кілька хвилин не можу навіть поворухнутися. Певно, я б не став писати вам, пане Лавкрафт, а радше звернувся б до колег психіатрів, але за дивним збігом обставин, я дізнався, що ще один мій колега, ім'я якого я не буду називати, бачить ідентичні кошмари. А містер МакКормік, який порадив мені звернутися по допомогу до вас, запевнив мене, що саме таке чудовисько він бачив одного разу серед ваших ескізів до оповідей.

Можливо, ви будете такі люб'язні і зустрінетеся зі мною, коли я буду проїздом в Нью-Йорку. Я зупинюсь в готелі "The Ansonia" і проживатиму там з 13 до 22 листопада.

З повагою,

Шанувальник вашої творчості

К. Юнг"

Без зволікання, Лавкрафт підхопився і кинувся в передпокій, де знаходився телефонний апарат. Він зняв слухавку. На другому кінці проводу комутатор лінивим тоном запитала, з ким його зв'язати. Він попросив поліцейський відділ шістдесят сьомого округа Брукліна. Потім почекав, поки в трубці не клацнуло і до нього не звернувся черговий поліцейський. Лавкрафт нетерпляче попросив покликати інспектора Леграсса.

– Леграсс слухає, – почувся в трубці знайомий голос.

– Це Лавкрафт.

Чоловік на тому кінці не озвався, але чути було його протяжне сопіння.

– Боюсь, друже, почалося, – сказав Лавкрафт. – Я буду на місці опівночі.

Не чекаючи на відповідь, Лавкрафт повісив трубку і побіг збирати дорожню сумку.

* * *

У вестибюлі готелю "The Ansonia" Лавкрафт зустрівся з Карлом Юнгом, досить високим чоловіком серйозної зовнішності, з коротко стриженим волоссям, яке трохи стирчало їжаком, і в круглих окулярах. Вони потисли одне одному руки і сіли в крісла навпроти одне одного. Портье приніс їм каву.

– Я уважно ознайомився з вашим листом, професоре, – сказав Лавкрафт.

– Сподіваюся, ви не вважаєте мене несповна розуму. – Юнг коротко посміхнувся і відпив трохи кави. Вигляд у нього дійсно був втомлений, навіть хворобливий.

– Ні. Я так не вважаю. Насправді, професоре, я певен, що ви стали свідком жахливого культу, який має за мету привести в наш світ зло, яке покладе кінець людській цивілізації.

Юнг вирячився на Лавкрафта з чашкою кави піднесеною до рота. Він намагався зрозуміти, чи письменник говорив серйозно, чи може, це була одна з його ексцентричних витівок.

– На жаль, у нас немає часу на балачки. – Лавкрафт підвівся. – Якщо ми не вирушимо зараз, через двадцять чотири години для людства все буде закінчено. Я вам все поясню дорогою до острова. – Він надів пальто.

Юнг теж підхопився, ще й досі тримаючи чашку.

– Острова? Почекайте, Лавкрафте! Я нічого не розумію! Який острів? Я не готовий нікуди вирушати! У мене завтра лекція!

– Професоре. – Письменник поглянув йому прямо в очі. – Якщо ви не допоможете мені, вже за двадцять чотири години вашим студентам нічого буде вивчати. В світ прийде Ктулху. – Юнг ковтнув. – Так, той самий монстр, який ввижається вам уві сні. Це древнє зло, що з'явилося на землі задовго до появи людини. Прихильники культу Ктулху знову спробують пробудити його. І якщо їх не зупинити, світ, яким ми його знаємо, припинить існувати. Я не прохав би вас вирушати зі мною, але ви бачили в своїх снах місто Р'лайх, а нам знадобиться людина, яка орієнтується на місцевості.

Юнг відповів не одразу. Здається, він намагався побороти в собі все раціональне, що в ньому було від вченого, і віддатися на волю ірраціонального.

– Ця подорож, про яку ви кажете, небезпечна? – запитав він.

– Можливо, ми не повернемося, – чесно відповів Лавкрафт.

Першою реакцією на це була нервова посмішка на вустах відомого психіатра. Аж цілих кілька хвилин він проходжався вестибюлем готелю, потираючи чоло в розгубленому жесті і кидаючи на свого нового знайомого підозрілі погляди, наче ще й досі сумнівався, чи у того бува не посунулася стріха. Але Лавкрафт, який дозволив йому час на ці суперечки з власним глуздом, виглядав досить суворо.

– Що ж, – врешті сказав Юнг і з усмішкою простягнув йому руку. – Я все ж таки сподіваюся, що повернуся, хоча б на зло Фрейду.

* * *

Чоловіки спіймали біля готелю таксі. Лавкрафт наказав водію рушати до шістдесят сьомого поліцейського відділу. Автівка від'їхала від узбіччя і поповзла разом з іншими омитими дощем і лискучими як жуки автомобілями вздовж авеню.

– То ви вже бачили цього Ктулху? – запитав Юнг, спостерігаючи, як письменник акуратно розмістив у себе на колінах капелюха, точно вирівнявши його між смужками на своїх штанях.

– Ні. На щастя, ніхто з живих ще його не бачив, окрім як уві снах.

– То звідки вам про нього відомо? – продовжував допитуватися психіатр, дивлячись, як Лавкрафт рівняє капелюха більш точно між смужками, так, щоб криси ідеально рівно торкалися їх.

– В різні часи Ктулху починає масово ввижатися людям... – він запнувся, добираючи слова, – найбільш сприйнятливим до його поклику.

– Що це значить?

– Це трапляється, – повів далі Лавкрафт, пропустивши повз увагу питання, – коли древній острів, на якому знаходиться обитель Р'лайх підіймається з безодні, що завжди супроводжується землетрусом. Я зателефонував своєму товаришу сейсмологу: двадцять першого жовтня цього року, коли вам і почали ввижатися жахи, в Полінезії стався сильний землетрус, який супроводжувався цунамі.

– Що значить люди найбільш сприятливі до його поклику? – наполягав Юнг. – Психічно хворі?

– Я б не став це так називати. Але... – він знизав плечима.

Автівка затанцювала, переїжджаючи трамвайні колії, розбурхавши пасажирів, і Лавкрафту довелося повторити свій ритуал з капелюхом. Психіатр спостерігав за цим з занепокоєнням.

– Ви знаєте, що це за ознака? – Він вказав на Лавкрафтівського капелюха, що знову лежав ідеально рівно між смужками. – Ознака того, що у вас невроз нав'язливих станів [1].

– Справді? – без будь-якої цікавості сказав письменник. – Певно, у нас всіх є невеличкі недоліки.

Від цього зауваження Юнг аж пирхнув. Лавкрафт мовчки спостерігав за дорогою аж до самого поліцейського відділу, біля якого на них вже чекав якийсь прищавий молодик у формі поліцейського. Був він високий, але незграбний, з довгими кінцівками і величезним кадиком, який стирчав вперед і завжди був першою рисою, яку в ньому помічали люди.

– Бен Кастільо, – представив юнака Лавкрафт, не зупиняючись ані на секунду – розрахувавшись з водієм, він одразу ж вказав юнаку з кадиком, щоб той рухався вперед і вів їх за собою. – Персональний Санчо Панса інспектора Леграсса. А це Карл Юнг, всесвітньо відомий психіатр.

Чоловікам довелося потискати руки на ходу.

– Цікава у вас професія, – зазначив Бен, спотикаючись через ящики виставлені перед бакалією. – Я починав санітаром в психіатричній лікарні Бельв'ю. Такого там надивився – ледь у самого стріха не посунулася. Але зараз я в нормі.

– Почекайте, герр Юнг ще матиме змогу покопирсатися у вас в голові, – кинув мимохідь Лавкрафт, посміхаючись одним кутиком вуст. Юнг похитав головою, вражений, що письменника так заділо те, що він вказав на його невроз.

Компанія швидко рухалася неширокою вулицею, такою брудною і мізерною, що вона піддала б сумніву статус Сполучених Штатів як "землі обітованої". Психіатр спостерігав за тим, як його новий знайомий письменник, котрий йшов попереду нього, обережно переступає з плитки на плитку, уникаючи наступати на стики.

Довжелезні ноги Бена продовжували змітати на своєму шляху всі дрібні перепони, а через ті, що він збити не міг, незграбним кінцівкам доводилося переступати, через що він нагадував чаплю, що крокувала, високо підіймаючи свої тонкі ноги. Один раз Юнгу навіть довелося підхопити юнака, щоб той не гепнувся в канаву, де обідав цвілою картоплиною пацюк.

– Панове, куди ми прямуємо? – стривожено запитав психіатр, відсахуючись від м'ясної лавки, біля входу якої висіла обліплена мухами свиняча туша.

Замість відповіді Лавкрафт рвучко затягнув Юнга в провулок, а точніше шпарину, між будинками. Бен йшов попереду і розсікав завали сміття на своєму шляху, як криголам. А потім прошмигнув в невеличкі двері вкриті кіптявою. За ним туди зайшли письменник і психіатр.

Всередині будинку кипіла робота – хто ремонтував взуття, латав старі пальта, а хто старанно розкладав по купкам золоті зуби, походження яких Юнг навіть не хотів знати.

– Не переймайтеся, друже, це все респектабельні люди, – завірив його Лавкрафт і пішов гвинтовими сходами нагору, наступаючи рівно посередині кожної наступної сходинки.

Сходи привели їх на дах будинку, де на них вже чекала група поліціантів, котрі завантажували ящики на те, що дуже нагадувало саморобний... дирижабль.

Новоприбулим назустріч рушив огрядний чоловік в костюмі трійці, який одну руку тримав між ґудзиками жилета, а іншою підносив до рота сигару розміром з віденську сосиску. Його представили як інспектора Леграсса.

– Все готове до нашого відбуття, – повідомив він, затягуючись сосискою. Одне його справжнє око дивилося на незнайомця Юнга, а інше, скляне, з певною флегмою дивилось кудись повз.

– Ми що подорожуватимемо ось цим? – Психіатр вказав на дивакуватий засіб пересування прив'язаний до металевої труби, щоб не полетів геть.

– Ви ще полюбите нашого "Фердинанта". – Леграсс поплескав посудину по борту.

– "Фердинанд" – це на честь винахідника Фердинанда Цеппеліна? – поцікавився Юнг.

– Ні. На честь злодюги німецького іммігранта, який вибив мені око кастетом. – Леграсс вказав на своє скляне око, а іншим оглянув психіатра з підозрою. – А нам потрібен цей зайвий вантаж? ¬– Вказав він на Юнга.

– Він – єдиний серед нас, хто бачив місто Р'лайх, – пояснив Лавкрафт.

– Лавкрафте, знаєте, інспектор правий. Летіть без мене. – Юнг позадкував.

– Фріци завжди дають дьору. – Леграсс махнув на нього рукою.

– Я не фріц, я швейцарець, – виправив його Юнг.

– Одна халепа! – З цим Леграсс зайшов у гондолу імпровізованого дирижабля, і той зарипів.

– Як це летіти без вас? – Лавкрафт розвів руками у жесті нерозуміння і зробив крок назустріч психіатру, який продовжував задкувати. – Я ж пояснив вам, що нам необхідна ваша допомога. Без вас ми не впораємося.

Юнг наполегливо похитав головою.

– Це все, – сказав він, обводячи очима дирижабль, – вже занадто. Ця конструкція...

– Винахід одного місцевого генія.

– А цей Бен... він же може вбитися, якщо просто прогулюватиметься вулицею...

– Я б довірив йому своє життя.

– У Леграсса одне око.

– Чим завдячує одному вошивому іммігранту.

Перш ніж привести свій останній аргумент, Юнг зупинився, але ж потім таки сказав:

– Якщо вже бути чесним, я навіть не певен, що вся ця загроза – не плід вашої хворобливої фантазії.

Довгасте і худе обличчя Лавкрафта, яке нагадувало риб'яче, видовжилося ще більше. Він наблизився до Юнга впритул, що його гачкуватий ніс ледь не торкався кінчика носа співбесідника.

– Я розумію, ваш науковий розум не дозволяє вам вийти за рамки стандартного мислення. Але от вам приклад з науки. Менш ніж сто років тому ніхто не вірив в існування мікробів, і перших вчених, які заговорили про них, вважали божевільними. Але ж якщо ви не вірите в мікробів, не значить, що їх не існує. Так?

– Ви граєте термінами, – відмахнувся психіатр.

– Можете не вірити в Ктулху – не кожен здатен осягнути розумом космічне призначення сутності, яка існувала задовго до науки, релігії і цивілізації, існувала ще в ті часи, коли ми лише вперше виповзли з води примітивним організмом. Я можу пробачити вам вашу невіру, але не пробачу відмову допомогти. Вважайте людство своїм пацієнтом, від якого ви відвернулися, тому що не повірили в його маячню.

Лавкрафт повернувся до нього спиною і попрямував до дирижабля, в гондолі якого вже чекали Леграсс і п'ять поліціантів. Юнг дивився йому в спину і всередині у нього щось закипало – його ще ніколи не звинувачували у відмові допомогти пацієнту.

Бен почав відв'язувати канати, які тримали дирижабль на місці. Юнг вагався. Позаду на нього чекали власні демони, попереду – жахлива невідомість. Що ж, як казав Фрейд: "Сни – відображення реальності, а реальність – відображення снів". Може варто повірити безумному письменнику, врешті, він бачив і гірших божевільних в своїй практиці.

Бен взявся за останній канат і почав розмотувати його. Юнг кинувся до гондоли, що вже частково погойдувалася в повітрі. На борту Лавкрафт зустрів його самовдоволеною усмішкою.

– Я ніколи не відмовляю своїм пацієнтам.

* * *

Дирижабль на ім'я Фердинанд розсікав прохолодне повітря над Великими рівнинами, порипуючи шкіряними боками напнутої над гондолою кулі, яка за формою радше нагадувала патисон. Фердинанд неквапливо, але впевнено рухався у сутінках в сторону сонця, що останній раз підморгнуло мандрівникам і заховалося за Скелясті гори.

Лавкрафт готував каву у турці на малесенькій плитці і розливав всім бажаючим по металевим гурткам.

– А ви, Карле? – запитав він у психіатра, який щойно помітив, що саме було в ящиках, які займали більшу частину гондоли.

– Це що все зброя? – запитав Юнг, тицяючи в ящики. – Нащо нам вся ця амуніція?

– Ви ж бачили сон. Бачили монстра і натовп оскаженілих окультистів, які вже, певно, наближаються до острова. Як ви думали боротися з ними? Сеансом гіпнозу?

Поліцейські засміялися у вуса і продовжили попивати свою каву. Юнг похитав головою над їхніми неприкритими знущаннями і всівся на клунок біля плитки. Лавкрафт простяг йому гуртку кави.

– То що воно таке цей Ктулху? – запитав Юнг, зробивши обережний ковточок напою, що обпік йому губи.

Письменник, який в цій групі диваків, вочевидь займав місце гуру, знизав плечима.

– Сутність, пояснення якої людині краще не знати.

– І все ж таки.

Лавкрафт витримав паузу.

– Траплялося з вами таке, що вдивляючись в нічне небо, ви жахалися від усвідомлення, яким ницим і нікчемним створінням ви є в масштабах космосу? Ви вдивляєтеся в чорні простори наповнені зірками, і вами заволодіває жах, бо з тієї безодні на вас наче дивиться щось у відповідь. Щось могутнє, непоборне, древнє, щось таке, чому навіть ваш видатний науковий мозок і за тисячу років не зможе знайти пояснення. І от ви дивитеся в чорну безодню, а вона дивиться у вас, проникаючи у ваші думки, заволодіваючи вашою свідомістю.

Юнгу стало не по собі і він здригнувся чи то від слів письменника, чи то від прохолодного вітерцю. На небосхилі зеленуватого кольору подекуди проступали як блискітки зірки, небо насичувалося кольором чорнил. Інші пасажири Фердинанда теж мимоволі кидали погляди у чорноту над головою, що насичувалася більше і більше кожної миті, з якої, здавалося, от-от вирине рука якогось невимовного жахіття і схопить котрогось з них.

– Кажуть, що Ктулху поклонялися ще Великі Старці – створіння, які існували на землі задовго до людей, а потім вони передали свої знання першим людям. Вони і досі лежать в своїх кам'яних могилах без сну і тихо шепочуться про Ктулху. Голоси їхні ніколи не замовкають. А коли вони починають лунати гучніше, то проникають у сни людей і зводять їх з розуму жахливими видіннями, закликаючи їх прийти, відшукати острів, пробудити Ктулху. Коли зірки знаходяться в правильному положенні, з безодні океану підіймається острів, на якому він лежить в своїй обителі, і культ визволить його з храму, де він спочиває. І тоді Ктулху нарешті стане правителем світу.

Кава у Юнга в гуртці вже увібрала в себе нічну прохолоду, метал більше не зігрівав його руки.

– І що буде, коли це трапиться? – запитав він, не відриваючи від письменника погляду.

На видовженому блідому обличчі Лавкрафта танцювали жовтогарячі плями світла від плитки, як в давнішні часи вогнище освітлювало обличчя оповідача, що передавав жахаючі знання наступним поколінням. Він, вочевидь, задумався, чи варто присутнім знати, відповідь на поставлене питання.

– Ніхто не може знати напевне, але нотатки давньогрецького мандрівника, в яких вперше згадується ця історія, кажуть, що "світ битиметься в припадках божевілля" і "сморід розповзатиметься над містами людей, які будуть руйнуватися і гинути". Людство балансує на межі космічного жаху.

Розмова стихла. Всі біля плитки мовчки роздумували над тим, що щойно почули аж поки Леграсс не дав всім команду "відбій".

– Завтра на нас чекає Бог зна що на тому смердючому острові, – сказав він розкотистим голосом, вмощуючи під голову мішок з провіантом. – Бен, ти перший на варті.

– Так, сер! – довготелесий парубок всівся на носі гондоли і підпер голову рукою. – Очей не зімкну. – Вже через п'ять хвилин він хропів.

Лавкрафт і Юнг обмінялися посмішками.

– Треба трохи відпочити, – сказав психіатр і ліг поряд з поліціантами. Лавкрафт залишився на варті поряд з Беном, який солодко сопів.

Але сон не йшов до Юнга. Він вдивлявся у всіяне зірками небо, і його серце стискалося від жаху. Можливо, це все лише якийсь жарт? А може, він все це вигадав? Може, його хвороблива фантазія породила всі ці образи, а він насправді знаходився в психіатричній лікарні? Його б це не здивувало – останнім часом у нього було кілька психічних зривів. То ж вірогідно, це все лише сон. Жахливий сон. І треба лише прокинутися. Прокидайся! Прокидайся!

– Попереду земля! – заволав Бен і перечепився через ноги психіатра, вирвавши того зі сну. Виявилося, що вже настав світанок, а Фердинанд линув над Тихим океаном, порипуючи шкіряними боками напнутої кулі.

– От сучі сини! – гаркнув Леграсс, перехилившись через борт і вдивляючись кудись вниз. – Вони вже причалили!

П'ятеро поліцейських заходилися відкривати ящики зі зброєю і заряджати кулемети Томмі. Юнг сів і вирячився на них. Але ще більше його здивувало те, що в цій версії реальності, яку він так жадав визнати просто дурним сном, Лавкрафт спокійно поїдав свій омлет. І здавалося, що його хвилює тільки те, як геометрично правильно розташовані на тарілці трикутні клаптики яєчної страви.

Похитуючись, Юнг рушив до носа гондоли, щоб самому побачити острів. То був сірий кам'яний гігант, вкритий скелями дивних форм. Але по мірі наближення, ставало зрозуміло, що то були зовсім не скелі, а споруди, розмір яких вражав – жоден з відомих архітектурних колосів і близько не стояв з тим жахіттям.

Дирижабль почав знижуватись над узбережжям. В обличчя вдарив холодний солоний бриз і сморід, від якого Юнга одразу ж вивернуло за борт. Смерділо, як з розпеченого на сонці звалища трупів. Лавкрафт, який був змушений через це завершити сніданок, мовчки простягнув товаришу пов'язку просякнуту тонким ароматом цитрусів і сам пов'язав таку саму навколо рота і носа.

Фердинанд легко опустився на берег. Поліцейські зістрибнули на сушу і увігнали між камінням металевий кілок, до якого старанно прив'язали дирижабль. Юнгу в руки сунули кулемет.

– Я... як... я не певен...

Один з поліцейських, той, кремезний, схожий на моржа з тими рудуватими вусиками, нетерпляче продемонстрував йому, як вправлятися зі зброєю.

– Тож наша задача дістатися ритуального каменя, до якого нас приведе герр Юнг, і зупинити фанатиків, – проінструктував всіх Лавкрафт. – Якщо нам це не вдасться, і монстр таки вилізе зі свого барлога, пан Леграсс виконає свою місію.

Після чого інспектор рвучко зняв брезент з величезного гарпуна, що вінчав ніс дирижабля і поплескав його, як улюблену кобилу.

– Що ж, якщо всі готові, вирушаймо!

І всі в очікуванні вп'ялися очима в Юнга.

– Ем... звісно... – він озирнувся довкола, напружуючи пам'ять, щоб пригадати, як все відбувалося уві сні.

Спираючись на уривки власного кошмару, Юнг повів невелику групу за собою вглиб острова забудованого циклопічною кладкою, що не схожа була ні на одну споруду в світі. Кожен дюйм кам'яного міста-трупа, який не так давно піднявся із дна океану, був вкритий слизькою багнюкою і мулом. Над поверхнею води опинилася, певно, лише верхівка міста, а десь в його нетрях спочивало щось страшне і гігантське – від його дихання зі щілин поміж кам'яними плитами просочувалися бульбашки.

Поліцейські йшли обережно, мовчки, тільки інколи лаялися пошепки, коли комусь з них траплялося послизнутися. У Бена постійно на багнюці роз'їжджалися ноги.

Лавкрафт йшов одразу позаду Юнга, спираючись на палицю з таким буденним виглядом, наче вийшов прогулятися алеєю міста. За кожним рогом психіатр, змокрілий і ошелешений, вповільнював ходу, а інколи зупинявся, щоб пригадати, куди йти далі.

– Ти тільки поглянь на це, – прошепотів поліцейський з лискучою лисиною і вказав на вирізані на кам'яних стінах зображення створінь амфібій, яким вклонялися дрібні, як мурахи, фігурки людей.

– Раджу нічого не чіпати. – Лавкрафт відвів руку поліцейського від кам'яної брили своєю палицею. – Цей мул, певно, отруйний.

На перехресті гігантських вулиць Юнг замислився. Він не пам'ятав цієї місцевості. І малюнки на брилах були для нього нові. Але щойно вони зупинилися, як з глибини острова долинув тривожний гуркіт барабанів.

– Треба поспішати! – сказав Лавкрафт і подався на звук, а решта рушили за ним.

Врешті-решт, група вийшла на центральну площу, що розташовувалася перед храмом колосального розміру, таким, що міг вмістити "Титанік". В центрі площі навколо кам'яної плити витанцьовували в гіпнотичному танці виродженці з потворними поламаними формами, кривими щелепами і гострими зубами. Вони здригалися і стрибали з закоченими очима – видно було тільки білки.

– Це що за виродки? – прошепотів хтось.

– Не зволікайте! – підганяв Лавкрафт. – Вони вже майже завершили ритуал!

Тут Бен підняв кулемет і випустив чергу в небо. Гомункули біля ритуальної плити здригнулися, вирвані з їхнього несамовитого гіпнотичного танцю, і перелякано поприсідали.

– Треба забрати у них ритуальну фігуру. – Лавкрафт саме рушив площею до плити, в центрі якої була встановлена фігурка потвори, коли все навкруги здригнулося, наче від землетрусу.

Всі присіли, а гомункули почали радісно галасувати.

– Надто пізно. – Письменник вказав на стулки дверей храму, які почали повільно прочинятися, а з темряви споруди на світло зробила крок передня кінцівка створіння. За нею висунулася голова з щупальцями навколо рота і червоними очима, які наче палали пекельним вогнем.

– Мати Ісуса, Діва Марія! – У Бена зірвався голос і він одразу ж впав на коліна і виблював.

Хоча Юнг був атеїстом, подумки він почав молитися всім, від Аллаха до Нефетрума, давньоєгипетського бога рослинності. Але не дивлячись на його молитви, потвора продовжувала витягувати своє огидне тіло на світ Божий. І коли Ктулху повстав перед свідками свого воскресіння, видовище могло звести будь-кого з розуму. Могутня істота пересувалася на чотирьох колосальних кінцівках, оздоблених пазурами. Її лускате тіло виглядало м'язистим. За плечима Ктулху мав шкіряні крила, схожі на кажанячі, але надто маленькі, щоб його підняти.

– Чого ви стоїте?! – заволав Лавкрафт на поліцейських. – Стріляйте в нього!

Пролунали кулеметні черги. Окультисти розбіглися геть. Кулі сягнули монстра, але ані одна не пробила його луску. Чоловіки обмінялися поглядами.

– Його нічого не бере!

Бен, який встиг зробити в чудовисько лише декілька пострілів, знову зігнувся, і його вивернуло іншим під ноги.

Ктулху рушив в їхньому напрямку, і від його кроків здригнулася земля. Поліцейські кинулися навтьоки і розбіглися різними вулицями.

– Сміливці! Нічого не скажеш! – Лавкрафт поглянув на військову сумку, яку ті кинули на землі – з неї викотилися дві гранати.

– Лавкрафте! – горлав Юнг несамовитим голосом, коли передня лапища Ктулху вже занеслася над ними. – Ради всіх святих і грішників! Тікаймо!

Але письменник вхопив товариша за барки і добряче струснув.

– Якщо ми зараз втечемо, бовдуре, світ буде знищено! За мною!

Вони в останню мить відсахнулися від пазуристої лапи, яка гупнула об землю у кількох футах від них, здійнявши купу уламків від кам'янистих брил. Один з них поцілив Юнгу прямо в голову, і він відчув, як все навкруги похитнулося. Але Лавкрафт не дав йому отямитися і поволік за собою. Обидва вони бігли поміж передніми лапами Ктулху під градом уламків, на які перетворювалися плити від його кроків.

– Що ти в біса робиш? – зірваним голосом кричав Юнг, ледь встигаючи за письменником, який ще й біг так, щоб не наступати на стики плит.

– Довірся мені!

Лавкрафт закинув військову сумку на плече, викинув свою палицю і вскочив на лапу Ктулху, чіпляючись за луску.

– За мною!

У Юнга відвисла щелепа. Але він додав ходу і теж вчепився в лапу, розпластавшись на ній, як павук. Зі спритністю, яку важко було запідозрити в хирлявому на вигляд письменникові, той дерся вверх і вже через хвилину був біля ліктя потвори.

Сморід був жахливий. Луска – слизька. Кілька разів Юнг ледь не звалився, а хапаючись за неї, різав собі руки.

– Я ненавиджу тебе, Лавкрафте! Віднині жодного твого оповідання не стану читати!

А той у відповідь лише шалено сміявся.

Ктулху наближався до узбережжя, його могутні легені гучно втягували морське повітря. Діставшись плеча монстра, Лавкрафт допоміг своєму другові. Біля шиї вони знайшли місце, де перевести дух, але поряд постійно шугали щупальця, погрожуючи змести їх.

Коли чудовисько вийшло на берег, двоє чоловіків, що бовталися у нього біля голови, побачили свій дирижабль, який тепер здавався ялинковою кулькою. А в гондолі, вчепившись в гарпун, стояв блідий Леграсс з відкритим ротом. Він вирячився на потвору і навіть поворухнутися не міг.

– Стріляй, Леграссе! Поціль йому в око!

– Стріляй! – долучився Юнг.

Нарешті, їхній галас вирвав інспектора з заціпеніння і він вистрілив, але стріла не долетіла до цілі і лише вдарилася йому в плече, недалеко від того місця, де стояли Лавкрафт і Юнг. Це привернуло увагу Ктулху і він помітив дирижабль. З його пащі вирвався оглушливий рев, від якого наче розкололось небо. Монстр рушив в напрямку Фердинанда.

– Заряджай ще одну! Стріляй!

– Хутчіше!

Але Леграсс стояв непорушно, як статуя, аж поки Ктулху не збив дирижабль лапою, і той, перетворившись на купу уламків, не полетів додолу. Лавкрафт і Юнг, котрі стали свідками загибелі Леграсса і Фердинанда, довгу мить не могли повірити в це і просто дивилися вниз на те, що залишилося від них. Ктулху заревів знову, цього разу протяжніше, і море вкрилося брижами.

Лавкрафт подивився на сумку в його руках, потім на Юнга.

– Ні! Ти з глузду з'їхав! – сказав психіатр.

– Я певен, ти часто кажеш це своїм клієнтам.

– Не час для жартиків!

Письменник поплескав товариша по плечу.

– Бувай, друже!

Потім без жодних пояснень Лавкрафт обхопив руками і ногами щупальце, яке росло з щоки Ктулху, і почав повзти по ній. Юнгу нічого не залишалося, як безпорадно спостерігати за цим дійством. Вчепившись у смердюче вухо чудовиська, від слизу якого у нього почали пекти руки, він нахилився над прірвою і дивився, як Лавкрафт доповз до пащі. Потім він висмикнув чеку з гранати і пожбурив її геть. Маленький вибух струсив повітря неподалік від Ктулху і змусив його заревіти знову. Лавкрафт висмикнув чеку з другої гранати і разом з сумкою наповненою амуніцією, закинув її прямо у відкриту горлянку монстру. Всередині тварюки пролунав глухий вибух, і вона втратила рівновагу.

Юнг послизнувся і повис на вусі Ктулху, який намагався встати, але знову впав і забився від болю. Його жахливий поклик, що нагадував ревіння тисячі морських левів і вереск стільки ж орлів, проносився над мертвим містом і над неспокійними водами. Коли Ктулху в останній спробі підвестися, навис над океаном, Юнг зіскочив з його вуха, прослизнув поміж щупальцями, що звивалися як хробаки, і шубовснувся у воду. Одразу ж за ним поряд впав монстр. Юнга оглушило на якусь мить, світло над головою похитнулося, але він прийшов до тями і поплив нагору.

Легені от-от мали репнути від нестачі кисню, коли Юнг виплив на поверхню. Він озирнувся довкола і ледь не втратив свідомість від того, що величезне червоне око визирало на нього з-під води, але воно не рухалося, і могутні легені чудовиська вже не дихали. Ктулху лежав мертвий.

Юнг почав гатити щосили воду, наче плив вперше в житі. Ледь дістався кам'янистого берега, але він був такий слизький, що видертися на нього було неможливо.

– Гей! Бене! Сюди! – заволав він, коли побачив молодика, котрий розгублено тинявся узбережжям з розідраними штанями на колінах і блювотинням на грудях. В руці у нього був приклад відламаний від кулемета.

Спотикаючись об уламки брил, він підбіг до товариша, що борсався у воді і допоміг йому вибратися.

– Дякую! – хекаючи, Юнг розпростався на плитах. – Де... решта... наших?.. Де... Лав... крафт?..

Але Бен лише безпорадно роззирався. Юнг почав підозрювати, що хлопець був несповна розуму.

– Невже нікого? – психіатр підвівся. Навколо не було ані душі. – Агов! Бене, думаю, нам доведеться обійти острів. Може, хтось потребує нашої допомоги.

Щойно він сказав це, краєм ока помітив якийсь порух і озирнувся. На мертву тушу Ктулху, яка лежала у воді, здерся живий і неушкоджений Лавкрафт.

– Друже! Ти живий! – Юнг кинувся до нього і допоміг перебратися з тіла монстра на сушу.

Товариші вхопилися за руки одне одного і посміхнулися, а потім міцно обнялися.

– Я... ніколи в житті... – залепетав Юнг, і його нарешті почало трусити.

– Потім поговоримо, друже, – письменник заспокійливо поплескав його по плечу. – Треба знайти решту наших.

Вони рушили до міста.

– Але як ми дістанемося дому? Наш дирижабль...

– Ті скажені сучи сини прибули сюди на шхуні. Ми у них її експропріюємо.

Троє деякий час йшли мовчки, намагаючись подолати шок від пережитого. Бен і досі міцно тримався за приклад кулемета.

– Хочу знайти свою палицю, – згадав Лавкрафт.

– Повірити не можу! Я щойно висів на велетенському вусі міфічного чудовиська, а тебе турбує твоя палиця?

– Мені її подарували. Шкода гарну річ.

Лавкрафт обережно переступав з одного уламка кам'яної плити на інший.

– То це невроз нав'язливих станів? – задумливо запитав він.

– Однозначно!

– Знаєш, якщо у тебе є вільна хвилинка, я б хотів поговорити про своє дитинство. Коли я був малий, я дуже боявся темряви.

Юнг гучно видихнув.

[1] Невроз нав'язливих станів – так в німецькій та англійській психіатрії початку двадцятого сторіччя називали обсесивно-компульсивний розлад.

---

Помста у неоновому місті

Місто вібрувало неоном. Будинки нагадували медуз, що пульсували у різнокольоровому світлі ламп в Акваріумах Ріплі.

Кіт мчав трисмуговим шосе Гардінер експрес. Повз підсвічений голубим кольором купол Роджерс центру. Повз башту Сі-Ен Тауер. Вона, як спис самого бога, була націлена у небо і миготіла агресивним червоним кольором. Але у цьому місті всіх релігій світу насправді всі боги вже давно загинули.

Динаміки вибухали електронною музикою. Так гучно, щоб не чути власних думок. Та Кіт їх все одно чув. Палив цигарку у прочинене вікно і не зважав на попіл, що залітав всередину разом з поривами вітру.

Останні кілька місяців хлопець колесив містом. Його старий чорний Додж кожної ночі бачили в одному з районів Даунтауну, неподалік від нічного клубу "Гієна". Але він не просто спалював бензин. Він шукав декого. Шукав людину, яка заборгувала йому дещо дуже цінне.

І хоча знайти в місті з шістьма мільйонами мешканців хлопця, навіть і з такими виразними прикметами, як витатуювана на потилиці зірка, було майже неможливо, для Кіта спасіння полягало в самому пошуку. Не шукати він не міг. Шукати – значило хоч трохи втамувати біль.

Борг хлопця із зіркою на потилиці був такий, що повернути його було неможливо. За такий борг можна було лише заплатити кров'ю. Саме тому у бардачку Кіта лежав кастет.

Сьогодні Кіт кружляв своїм звичним маршрутом, на захід по Квін Стріт, повз численні заклади Піца Піца, Тім Хортонс, Сабвей, крихітні клініки і величезні крамниці LCBO з алкогольними напоями.

Придивлявся до натовпу, що коливався у дозвільному ритмі. Субота – людей було багато. Звідусіль долинала музика. З невеличких закладів із підсвіченими екранами, на яких була зображена їжа, линули аромати фалафеля, шаурми, смаженої риби з картоплею фрі, всіх кухонь світу.

Чорний Додж повільно повз вздовж тротуару, відбиваючи у своїх глянсових боках посмішки туристів і стаканчики для милостині в руках безхатченків. Коли докотився до таксі, що запаркувалося попереду, Кіт зупинився і уважно розглядав обличчя перехожих.

У цьому багатонаціональному Вавилоні повз нього пропливали сотні облич і десятки татуювань, але жодного схожого на те, що він шукав.

На тому місці він простояв майже годину, поки не завбачив поліцейську машину. Мусив їхати, бо паркуватися тут заборонялося. Разом з ним від тротуару від'їхав і таксист – підібрав парочку захмелілих подруг. Обганяючи таксі, через прочинене вікно Кіт чув, як вони просили водія доставити їх до нічного клубу "Найтфлавер". Не тільки Лондон  місто, що ніколи не спить. Торонто теж. І Кіт. Заснути  значить бачити кошмари.

Вирішив поговорити з Робом – шкільним товаришем, котрий тепер служив у поліції. Той обіцяв, що перевірить хлопця із зіркою по своїй базі  може, знайде того за вказаними прикметами серед злочинців.

Суботніми вечорами Роб, Алфі та Макс, ще двоє однокласників Кіта, збиралися над невеличкою фотокрамничкою Макса і грали в покер. Місце знаходилося зовсім недалеко, на захід по вулиці Блур, але через затори Кіт дістався туди за півгодини.

На дверях крамнички вже висів знак – зачинено. За великою вітриною, на якій стояли рядочками фотокамери, Кіт побачив друга Макса, який завершував останні справи у приглушеному денному світлі ламп.

Кіт залишив авто на задньому дворі і пішов до чорного входу крамнички. Гупнув кілька раз у металеві двері кулаком і застромив руки в кишені шкіряної куртки в очікуванні – вересневі ночі ставали дедалі прохолоднішими.

Макс відчинив за хвилину, ніяково посміхаючись – це була нова посмішка, якою Кіта зустрічали тепер більшість його друзів.

– Ти прийшов, – буденно зазначив власник крамнички – коментувати очевидні речі було його звичкою, на яку вже ніхто не зважав.

Макс був довготелесим хлопцем з видовженим обличчям і пухкими губами, які часто округлювалися у виразі здивування.

– Зараз, дай тільки опущу ролети на вікнах.

Він відімкнув двері й заходився гуркотіти металевими ролетами, відрізаючи крамничку від зовнішнього світу. Кіт спостерігав, стоячи посеред приміщення, спираючись на прилавок.

– Ну, ходімо, – сказав Макс, коли повернувся.

Вони пішли знайомим маршрутом – вузесенькими скрипучими сходами на другий поверх.

– Пиво будеш? – запитав Макс, озираючись на друга.

– Якщо є Мусхед, – буркнув Кіт.

Простір на другому поверсі повністю займала холостяцька квартира-студія, у якій Макс і проживав. Тут не було жодних перегородок чи дверей, тому щойно вони піднялися на другий поверх, побачили двох товаришів, Роба та Алфі, котрі розвалилися на добряче роздавленому дивані і грали у приставку. Судячи з криків, Алфі надрав зад Робу в Мортал Комбат. Але з появою Кіта вечірка трохи принишкла.

– Твоє пиво. – Макс дістав з холодильника банку і простягнув другу.

– Здоров, хлопці. – Кіт взяв пиво і всівся на підлокітник біля Роба.

Кілька хвилин Макс і Кіт спостерігали за тим, як Алфі та Роб мовчки грали. І у цій безсловесній присутності відчувалося, як зростає напруга. Кульмінацією був програш бійця Роба на віртуальному рингу гри. Алфі за традицією почав кепкувати з переможеного друга. Роб дружньо штурхнув того у плече, щоб відчепився.

– Привіт, Кіте, – Роб першим потис новоприбулому руку. Потім Алфі повторив процедуру. Обидва, коли побачили Кіта, дивилися на нього з цими дивними напівпосмішками, немов він був смертельно хворий.

– То що, в покер? – Алфі підтягнув штани, які завжди сповзали з його худорлявої дупи.

Запитання було скоріше риторичним, тому що саме заради цього вони і зібралися вже вкотре. Макс видобув пошарпану колоду карт із шафи, з якої ледь не вивалювалося все його холостяцьке майно. Хлопці рушили до круглого столу. Але не Кіт.

– Робе, тебе можна на хвилину? – запитав він.

Той затримався із протяжним зітханням – він передбачив цю розмову. Запхав руки в кишені своїх поліцейських штанів, бо щойно завершився його робочий день, і чекав, поки друг поставить йому питання, яке він і так знав.

– То ти пробив його по базі? – запитав Кіт.

– Слухай, – почав Роб і цим вже викликав роздратовану реакцію у співрозмовника, – я ж щойно розпочав службу. Вчора з академії.

– Ти сказав, що зможеш пробити.

– Це не так просто. Я ж патрулюю вулиці. Якщо залізу в базу, не уникнути незручних запитань.

– Все ясно, – відмахнувся Кіт, пройшов повз друга і рушив до сходів.

Макс і Алфі, котрі вже всілися за стіл, одними лише поглядами наказали Робу зупинити того. Роб якусь мить вагався, хитаючи головою, але все ж таки наздогнав друга.

– Стривай-но, Кіте. – Той зупинився. Роб обігнав його. – Я не кажу, що не спробую. Але дай мені час. Добре?

Кіт вагався.

– Добре?

– Добре.

Двоє за столом полегшено зітхнули.

– Гей, Кіте, – гукнув Алфі – його мармиза нахабно шкірилася. – Даю двадцять доларів, що моя комбінація поб'є твою вже в першій грі. Ти ж в покері слабачок. Йди-но сюди, батечко навчить тебе грати.

Кіт повернувся до нього, серйозний, як ніколи. Але вже за мить його вуста розтяглися в посмішці.

– Твої прийоми, Алфі, такі ж дешеві, як і раніше, – сказав він і рушив до столу, стягуючи на ходу свою шкіряну куртку. Повісив її на стілець і всівся на нього.

Алфі радісно заіржав, як коняка, і почав тасувати колоду. Всі четверо хлопців розсілися за столом. Весело чпокнули кришечки пивних пляшок, коли вони повідкривали їх об край столу, вже добряче зчесаний за всі ті роки, поки тут відбувалися їхні холостяцькі вечірки. Напруга послабилася.

Кожен отримав по п'ять карт на руки. Почалися ставки – грали на несправжні фішки, але спір між Кітом і Алфі вартував двадцятку.

Кіт постукував пальцем по столу, переводячи погляд з одного друга на іншого, вивчаючи їхні вирази облич. Алфі, як завжди, шкірився, щоб там не сталося, навіть якщо настане кінець світу. Роб нервово курив свою електронну сигарету, підіймаючи голову і випускаючи густу пару над столом.

– Я пас, – Роб кинув свої карти.

Макс теж пасонув. Зовсім не збентежений його вкрай вдоволеним виглядом, Кіт уважно подивився на Алфі, котрий сидів навпроти.

– Може, не на двадцятку? – запитав Кіт. – Давай на п'ятдесят.

– Не гони. Ти не маєш із собою такої готівки.

– Матиму вже за хвилину. – Широко посміхнувся Кіт, постукуючи пальцем по своїх картах, які лежали на столі, сорочками догори.

Макс похитав головою. Всі вони знали, що Алфі не вміє відступати. Йому ще в школі за його довгого язика постійно давали прочухана місцеві задираки. Та дрищ Алфі ніколи не втікав – давав себе лупцювати, але не втікав. Це для нього було справою честі. А потім Кіт, Макс і Роб йшли лупцювати тих хлопців у відповідь. На якусь хвилину Кіту навіть здалося, що спогад із дитинства розважив його.

– П'ятдесят, так п'ятдесят, – погодився Алфі.

– Чувак, – протяжно сказав Роб – не міг повірити, що той повівся.

Кіт витримав паузу і відкрив три карти зі своєї руки – три вісімки.

– Трійка, – констатував Алфі, роздуваючись від задоволення. – Що ж, непогано. Але тепер татко покаже тобі, як треба грати.

Він вже взявся за свої карти, коли Кіт урвав його:

– Я ще не закінчив.

І відкрив дві останні свої карти – королі.

У Алфі перекосилося обличчя.

– Що за...

Він злісно кинув свої карти на стіл під акомпанемент реготу Макса. Роб випустив Алфі в обличчя хмару пари з електронної сигарети, поки Кіт згрібав фішки зі столу поближче до себе. Алфі скривився.

– Серйозно, Робе! Як ти куриш це ванільне лайно?

– Ой, диви, хто у нас дметься, – дражнився той у відповідь і лише піддавав ще більше ванільної пари.

– Я не дмуся. Лише сумую за часами, коли справжні чоловіки курили справжні сигарети.

Алфі поліз до кишені і витяг гаманця.

– Я відчуваю, що скоро ти сумуватимеш за часами, коли мав гроші.

За столом знову вибухнув регіт. Алфі ображено кинув на стіл купюру, і Кіт згріб її. Як було заведено, всі гроші, що програвалися за цим столом, хлопці складали у скляну банку з наліпкою, на якій було фото маринованих огірків. Кіт запхав купюру до прорізу в металевій накривці. Наприкінці року на зібрані кошти вони купували пива і різних закусок, щоб відсвяткувати Різдво.

– Відійду на хвилинку, – сказав Кіт, вказуючи на пожмакану пачку Кемел.

Він пішов у дальній куток кімнати і прочинив вікно. Чиркнув дешевою запальничкою з крамниці Доларама і запалив. Макс був веганом і прихильником здорового способу життя, в який чудернацьким чином не входило пиво, тому в його барлозі не можна було палити справжні цигарки для справжніх чоловіків. Але Кіт знав, що причиною тому скоріше був конфлікт Макса з його тиранічним батьком, який багато палив, і тепер у хлопця не було терпимості до цієї звички.

За спиною почулися кроки – хтось наближався до Кіта, і вже за мить краєм ока він побачив фізіономію Алфі. Вряди-годи він не шкірився своєї дурнуватою пащекою з великою щілиною між передніми зубами. Кіт приготувався до чергової бесіди на "цю тему". Хто вже тільки не намагався його привести до тями вмовляннями й благаннями.

– Ми хвилюємося за тебе, чувак, – Алфі намагався говорити буденно.

– Справді? – Кіт зобразив дурника.

– Вже півроку минуло. А ти й досі вештаєшся містом. І вдень, і вночі. Повертаєшся до того місця. Це якось... нездорово. Розумієш?

– Ні, Алфі, не розумію. – Він збив попіл із вікна. – Я роблю те, що робив би на моєму місці будь-хто, у кого є яйця.

– Ми поважаємо тебе за це. Але ж, – хлопець ретельно добирав слова, – ти цим не повернеш її.

– Ні. Не згодовуй мені це філософське лайно. – Кіт викинув недопалок у вікно і розвернувся лицем до друга. – Думаєш, я ідіот, що ганяється за якимись химерними ідеями справедливості? Це тут ні до чого. Якщо хочеш знати мою думку, справедливості взагалі не існує. Якби вона існувала, ті, хто заслуговує жити, не помирали б у темних провулках за гаманець з парою двадцяток і позолочені сережки. Розумієш, Алфі?

Той закивав. Але Кіт не тішив себе надією, що хтось взагалі розумів його. Він продовжив:

– Якби щось схоже сталося із кимось із нас, інші троє не заспокоїлися б, поки не помстилися. Так завжди було між нами чотирма. Хіба ти не пам'ятаєш, як ми витягали тебе з лайна? Не задля якоїсь там довбаної справедливості. А тому, що нам боліло, коли наших товаришів кривдили. Тобі ж боляче, коли кривдять того, кого ти любиш?

Алфі знову закивав, ніяково відводячи очі. Кіт усе сказав. Тому вони трохи постояли в тиші.

– Ну, добре, Алфі. Мені вже час іти.

І він знову поїхав у район клубу "Гієна". Аж до самого світанку, видивляючись у натовпі хлопця з татуюванням у формі зірки на потилиці. А потім їхав додому, у свою безрадісну кімнату в гуртожитку, більше схожу на комірчину, яку майже повністю займав матрац. Там він недовго спав. Снідав у дешевій забігайлівці, йшов на роботу до автосервісу, а потім, вночі, продовжував пошуки. І кожного разу так чи інакше опинявся біля того самого місця, де все і сталося – де покидьок у пошуках дози відібрав життя у Грейс, його дівчини.

Чого вартує життя? Сорок доларів? Пару сережок, придбаних у підземці? Не має значення, хто ти. Має значення лише те, хто опиниться поряд із тобою, коли ти будеш найбільш вразливим.

* * *

Вранці на Кіта чекала робота в автомайстерні під романтичною назвою "Автосервіс" – напис над ворітьми у гараж вже збляк до невиразного блакитного кольору, і Кіт все чекав, коли Ел, його бос, змусить його фарбувати вивіску наново.

Робота в автосервісі Ела хоч і була брудною, просякнутою мастилом і бензином, та все ж заспокоювала Кіта. Працювати з автівками було приємніше за роботу з людьми – метал і скло не вели світських бесід і не очікували приязності.

Кіт запаркував свого Доджа позаду автосервісу і зайшов до гаража.

– Ел? Я вже тут! – крикнув у прочинені двері, що вели до офісу.

– Ага! Зараз буду! Перевдягайся давай! Місіс Марклі знову привезла свого Форда. Хочу, щоб ти поглянув.

Надягаючи робочий комбінезон у підсобці, Кіт думав про те, що пікап місіс Марклі вже, певно, скоро побачить свого творця, Генрі Форда. І справді, та бляшанка з вкритими корозією крилами знову чекала на увагу Кіта у темному кутку гаража, наче соромилася свого жалюгідного стану. Молодий автомеханік поправив комірець і увімкнув світло над Фордом.

З боку офісу наближалися важкі кроки Ела. Огрядний чоловік боком проліз у вузенькі двері і загуркотав своїми важкими будівельними чоботами у бік Кіта. Він, як завжди, поплескав хлопця по спині замість привітання.

– Жінка каже – заглухла на світлофорі. Мусила викликати тягача. Перевір усе старанно, – Ел говорив і водночас із цим підняв капот і почав сам вишукувати проблему. Потім розігнув спину й уважно поглянув на свого працівника. Витримав паузу. – Ти як? Все добре?

Це питання Ел ставив Кітові кожного дня. А той кожного дня брехав, що все в нормі. Обидва знали, що це не так, але жоден не міг нічого вдіяти. Душевні травми інших легше не помічати, аніж відірвану руку або набряклий синець під оком. Ел був із тих, хто помічав. Та відірвану кінцівку не повернеш турботливими запитаннями, так само, як і душевний спокій.

– Ну, працюй, синку, – Ел знову поплескав хлопця по спині.

Кіт навис над металевими нутрощами старого пікапа, немов ворожка, що збиралася прочитати долю по тельбухах, але автівка приховувала свої недуги. Тоді Кіт зітхнув і поліз на місце водія, щоб завести двигун.

До обіду возився із Фордом. Мав підозру, що той вирішив нарешті віддати кінці. Рівно о дванадцятій Ел, котрий саме приймав у кур'єра запчастини, гукнув своєму єдиному працівнику, щоб той ішов відпочивати.

Всівшись на капот, Кіт запалив. Прямо перед очима, над столиком з інструментами, висіла у рамці картинка з цитатою Хемінгуея. В Доларамі подібні мудрості продавали за два п'ятдесят. Зазвичай життєва мудрість коштувала значно дорожче. Цитата була така: "Усі люди на світі діляться на дві категорії. З першими легко, так само, як легко і без них. З іншими важко, але і без них ніяк не можна". Кіт видихнув дим. Йому було легко з його Грейсі, а без неї неможливо. Певно, не такий уже і мудрий той Хемінгуей.

– Ну як наша стара пташка? – поцікавився Ел.

– Їй місце на звалищі. І чому стара Марклі так за неї чіпляється?

Ел гірко посміхнувся.

– Всі ми за щось чіпляємося.

З погляду товстуна Кіт зрозумів, що мова йшла про нього.

– Стривай-но, я принесу сендвічі. Ренді зробила на нас двох.

Сендвічі були смачні – дружина Ела сама випікала булочки, а між ними лежав смачний курячий стейк і підсмажені смужки бекону. Все це канцерогенне неподобство прикривав худорлявий листочок салату. Чоловіки їли мовчки, із задоволенням. За виразом обличчя боса, Кіт міг визначити, що той збирався з думками, щоб сказати щось вагоме.

– Я розумію, Кіте, про що ти думаєш, – нарешті сказав він, коли покінчив з ленчем. – Тобі здається, що Грейс не пробачить тобі, якщо ти не помстишся за неї. – Шматок застряг хлопцеві у горлі. – Та жага до помсти виїдає людину зсередини. І не призводить ні до чого хорошого.

– Чому ж? У світі стане одним покидьком менше, – буркнув Кіт.

– Облиш його поліції. Хіба вони не займаються цією справою?

На це хлопець коротко засміявся.

– Так, звісно. Вони сказали матері Грейс, що та сама винувата, бо вешталася вночі такими кварталами.

– Не може бути, щоб так і сказали.

– З першого дня вони навіть не намагалися шукати того покидька. А варто було лише поговорити із місцевими безхатченками – це вони розповіли мені про хлопця із татуюванням у вигляді зірки на потилиці. Про що казати. Людей стріляють прямо на вулицях, у тому числі й самі поліцейські.

Ел тяжко зітхнув.

– Не віриться, що таке може бути у двадцять першому столітті, – сказав.

– У двадцять першому столітті може бути і не таке. Зараз кажуть стільки гарних слів про терпимість, про засудження насильства, але це все лише слова.

Начальник пильно вдивлявся в обличчя Кіта. Потім витер губи серветкою. В куточку все одно залишилася засохла гірчиця.

– Знаєш, твоє покоління лякає мене, – зробив він висновок.

– Мене теж.

Вони трохи помовчали. Відчувалося, що думки кожного залишилися незмінними, а тому розмова мала присмак розчарування.

– Ну що, до роботи? – Ел підвівся. – Будь обережний, хлопче. Добре? Не хочеться, щоб ти зламав собі життя через одного покидька. І через те, що вже не виправити.

* * *

Того ранку Кіта збудив дзвінок телефону. Він підняв голову над зачуханим матрацом, на якому спав без постільної білизни, і підтяг до себе мобільника.

– Так?

– Це Роб, – сказали на тому кінці дроту після довгого вагання.

Кіт одразу ж сів і відкинув простирадло.

– Я слухаю, Робе. Ти щось дізнався?

Друг протяжно зітхнув.

– Я попрохав колегу перевірити по базі вказані прикмети, – говорив стишено.

– І? Що з'ясувалося?

Пауза.

– Нічого. Таких прикмет не знайшли.

– Не може бути, щоб у наркомана не було жодних попередніх приводів, – нетерпляче сказав Кіт. – Ти просто не хочеш мені казати. Який ти друг після цього?

Перервав дзвінок і кинув мобілку через всю кімнату. Від злості все всередині переверталося. Але злість була вже таким звичним почуттям, що Кіт не помічав його. Мобілка знову завібрувала. Телефонував Роб. Та Кіт не відповів на дзвінок.

Сьогодні він уже вкотре поїде до нічного клубу "Гієна". Неподалік від нього все і сталося. Він інколи чатував біля того місця в надії побачити там того самого власника татуювання у формі зірки.

Кіт застрибнув у свого Доджа. Двигун заревів і поніс його у вечірню прохолоду. Дерева на узбіччях Торонто запалювалися яскраво-червоними відтінками – кольори багаття, бурштину, заходу сонця, крові.

Нічний клуб "Гієна" знаходився на задвірках кварталів, у які краще було не потикатися вночі. Вхід у клуб – погнуті металеві двері, обписані графіті невисокої художньої цінності. У таку ранню вечірню годину заклад ще не відчинився, але Кіт був готовий чекати. Хоч і цілу вічність.

Трохи відкинув спинку крісла і влаштувався зручніше. Насунув на лоба картуз. Перехожому могло здатися, що водій чорного Доджа дрімав, але той ані на хвилину не втрачав пильність. Роб не полишав спроб достукатися до друга через мобілку, але той ігнорував його.

Сонце сідало якраз поміж хмарочосів, засліплюючи Кіта своїм помаранчевим світлом. На заміну сонячним променям прийшли сутінки, а у сутінках до клубу почали сповзатися різноманітні форми життя – лисі, у драних панчохах, з пірсингом, у шкіряних штанях. У Кіта серце гупало у самих вухах. Він видобув із бардачка кастет і одягнув на пальці. Метал обпік знайомим холодом шкіру, бо цю процедуру він повторював ледь не кожного вечора.

Що він робитиме з цією зброєю? Що робитиме із жертвою, яка ще не здогадувалася про розпочате на неї полювання? Вбити? Скалічити? Кіт знав, що не здатен на таке. То що він очікує знайти у кінці цих пошуків? Здається, він, як альпініст, знає, що не здатен здолати цю скелю, але все одно підіймається її непокірним схилом, бо не дряпатися вгору просто не може, бо не вміє ані стояти на місці, ані повертати назад.

Можливо, Кіт тішив себе надією, що налякає виродка, змусить його зізнатися, а ще краще – покаятися. Але найбільше він хотів, щоб той просто зрозумів його біль.

О дев'ятій "Гієна" з неоновою вивіскою, що світилася червоним, почала здригатися від гучної музики. Відвідувачі часом виходили з розмальованих металевих дверей, і в пітьмі спалахували червоні цяточки їхніх цигарок. Ліхтар навпроти інколи вихоплював із темряви їхні обличчя, надавав їм дивного зеленуватого відтінку. Але розгледіти татуювання на потилиці було майже неможливо.

Кіт запхав руку із кастетом у кишеню й подався до клубу. Дівчата на вході оглянули його з ніг до голови і продовжили палити.

Всередині клуб дійсно нагадував гієну – дику, нахабну, агресивну. У лабіринті коридорів, залитих червоним світлом, лизалися обдовбані парочки, дівчата із хлопцями, дівчата з дівчатами, хлопці з хлопцями. Яка вже тепер до біса кому різниця.

В основній залі музика горлала так гучно, що дзижчало у вухах, а нутрощі переверталися від басів. Натовп на танцполі рухався із граційністю скажених мавп. Біля барної стійки ще залишилося вільне місце, між спинами парочок, які розмовляли, близько нахилившись одне до одного. Кіт протиснувся між ними. Бармен підійшов і нахилився до нього, очікуючи на замовлення.

– Пива. Мусхед. – Клієнт поклав на стійку п'ятірку.

– Мусхед немає. Молсон піде?

– Давай.

Бармен із повністю забитими татуюванням руками приніс банку Молсона і вилив її у кухоль. Поставив перед клієнтом і згріб гроші.

Потягуючи пиво, Кіт спостерігав за присутніми. У кишені завібрував мобільний. На дисплеї – ім'я Алфі. Кіт не відповів. Запхав мобільника назад у кишеню.

На ньому повисла якась дівка з волоссям яскраво-блакитного кольору. Обличчя її активно жувало жуйку і дивно змінювало вирази у мінливому світлі стробоскопу.

– Міньєт за п'ятнашку, – сповістила вона прямо Кіту у вухо.

Він похитав головою і продовжив потягувати своє пиво. Але дівчина не відставала. Аж раптом йому впала в око зірка, яка майнула у натовпі і зникла. Кіт вивільнився із чіпких обіймів жриці любові і подався у саму гущавину натовпу, слідом за зіркою.

Хлопець у худі кислотного кольору витанцьовував з дівчиною у коротких шортах. Кіт чекав, щоб той повернувся. І от перед ним знову промайнула зірка, що була вибита у танцівника на потилиці. Серце шалено закалатало. Тілом пробігло нестримне збудження, як перед боєм, коли тебе від ворога відділяє лише незначна смуга землі. Кіт поставив на один зі столиків свій кухоль. Інша рука стискала кастет. Але щойно він зробив крок уперед, щоб стерти з обличчя того виродка посмішку, хтось схопив його за передпліччя. Озирнувся – за спиною блимали у світлі стробоскопа три стурбовані обличчя – Алфі, Роба та Макса. Кіт стиснув зуби, але дозволив друзям відтягти його.

– Що ви тут на хрін робите? – накинувся він на трійцю, щойно вони всі опинилися у коридорі, де можна було чути одне одного. – Ви що слідкували за мною?

– Ми хвилювалися за тебе. – У Макса був цнотливо-витончений вигляд, який Кіт називав веганським. – Тому інколи наглядали. З відстані.

– Дякую, мамо, – огризнувся Кіт. – Ви мені тут не потрібні. Я сам впораюся.

– Впораєшся із чим? Ти кажеш про вбивство людини? – запитав Роб.

– Я по-твоєму чортів псих? Я його не вбиватиму. Тільки натовчу йому пику. Здається, тільки таку мову він розуміє.

– Кіте, послухай-но, – Роб підняв руки у заспокійливому жесті – із таким зазвичай підходять до самогубців. – Давай ми подумаємо разом, що можна зробити у цій ситуації. Заберемося звідси і добре все обміркуємо. Ми не хочемо, щоб тебе посадили, розумієш? А тебе посадять – тут сотня свідків, не менше.

Кіт зі злістю вгатив кулаком у стіну і пішов до виходу. Троє друзів із полегшенням обмінялися поглядами і подалися за ним. Металеві двері відлетіли в сторону, коли Кіт копнув їх ногою. Нова зграйка курців, що зависала біля входу, аж підскочила з переляку. Їхні обличчя зеленкуватого відтінку, якого їм надавала лампа, озирнулися на Кіта з виразом обурення.

– Їдьмо до Макса, – скомандував Роб і підійшов до своєї автівки. – Там поговоримо. Добре?

– Добре, – буркнув Кіт.

– Їдьте з ним, – тихо додав Роб, і Макс з Алфі залізли на заднє сидіння чорного Доджа.

Кіт роздратовано похитав головою. Вже збирався сісти за кермо, коли його увагу привернула пляма токсичного лимонного кольору на периферії зору. Хлопець із зіркою вийшов із клубу, набираючи смску на мобільнику, і зник у темряві підворіття за рогом. Кіт швидко рушив за ним.

– Ти куди? – пролунало за його спиною. Три пари ніг поспішили слідом.

У темряві провулку, що смердів прокислим сміттям, добре виднілася кофта яскравого кольору.

– Гей! – крикнув Кіт. Токсичний лимон роззирнувся. – То це ти тут минулого року підрізав дівчину?

– А ти що за хер з гори? – обличчя хлопця скривилося у примарному світлі мобільника, на якому він ще й досі набирав комусь повідомлення.

– Маю до тебе справу.

– Що, даєш за гроші? – реготнув власник зірки і одразу ж отримав в обличчя кастетом. Удар відправив його на обіссяний асфальт. Глухий звук тіла, що гупнулося біля його ніг, був для Кіта кращий за музику. Він накинувся на свою жертву, як зголоднілий звір – молотив його кулаками по пиці і по ребрам аж поки друзі не відтягли його.

– Що ти, мать твою, робиш? – волав Роб.

– Все, Кіте, все! Зупинися! – Алфі хапав друга за одіж.

Аж раптом темрява освітилася спалахом і холодне вересневе повітря розірвав звук пострілу. Хтось зовсім поруч скрикнув і впав. Біля клубу загаласували курці і обережно визирнули з-за рогу, щоб подивитися, що там відбувалося у пітьмі.

Кіт спіткнувся об чиєсь тіло. Постріл пролунав знову.

– Сука! У нього пістолет! – крикнув Роб. – Він поцілив у Алфі!

То це тіло Алфі на землі. До цього серце у Кіта калатало, але тепер немов зупинилося.

– Я офіцер поліції! – Роб вихопив свою зброю і націлив на яскраву лимонну пляму на асфальті. – Кинь зброю! Кинь зброю, інакше я буду змушений стріляти!

Але постріл пролунав знову. Всі присіли. Куля вгризлася у стіну будинку навпроти. Роб вистрілив у відповідь. Лимонна пляма скрикнула і принишкла.

Поки Макс дзвонив у швидку, а Роб перевіряв хлопця у токсичному худі, Кіт безпомічно тримав руками голову Алфі і намагався зрозуміти, чи той дихає.

– Той покидьок мертвий, – констатував Роб. – Що з Алфі? – Професійним рухом він намацав пульс у того на шиї. – Ще тримається. Куди влучила куля?

Кіта здивувало, як спокійно його друг, офіцер поліції, з усім справляється.

– Я не знаю, – тихо сказав він. – Не знаю, чи він дихає.

– Ми тепер по вуха в лайні, – аж завищав Макс.

– Нічого. Викрутимося. – Роб посвітив мобілкою на тіло Алфі – поранення прийшлося на праве плече. Там він і затиснув своєю курткою.

– Як це викрутимося? – продовжував істерити Макс.

– Заткнися, Максе! – Роб притяг його. – А тепер ви обидва слухайте мене уважно. Чувак почав першим стріляти. Зрозуміло? Ми лише захищалися.

– Та цей кончений псих йому всю пику роздовбав! – нагадав Макс, махаючи рукою на Кіта.

– Скажемо, що це нервовий зрив. Реакція на те, що той підстрелив Алфі.

Друзі мовчки вислухали і кивнули.

– Якщо не вигорить, – додав Кіт, – валіть все на мене. Просто скажіть, як було.

– Ні, Кіте. Все було саме так, – наполіг Роб.

Швидка влетіла у провулок, скажено обертаючи своїми синіми і червоними очима, розганяючи темряву. Все навкруги загуло від сирен, і світ занурився у хаос рухів, голосів, шумів. Кіту здавалося, що все це відбувається не з ним.

Його і Макса, як підозрюваних, повели до різних поліцейських автівок. Роб довго пояснював, що сталося, офіцеру, який першим прибув на місце.

– У нас тут два тіла, – пролунало звідкілясь. Поліцейський говорив у рацію.

– Як два тіла? – Кіт озирнувся, коли його вели до автівки. Зупинився.

– Синку, сідай в авто, – Офіцер притримував для нього двері.

– Як два тіла? Алфі ж живий.

Відшукав у натовпі Роба. Їхні погляди зустрілися, і Роб похитав головою. А тоді Кіт побачив, як Алфі упаковують у чохол, немов вже нікому не потрібну річ. Світ сповільнився. Завмер. Вмер.

Офіцер натиснув на маківку Кіта і запхнув його у машину. Двері зачинилися. І поліцейська автівка повезла підозрюваного містом. Кіт поклав голову на решітку, що відділяла його від водія, і тіло його затремтіло від плачу. З грудей вирвався безпомічний стогін.

– Синку, ти в порядку? – Карі вирячені очі поліціанта поглянули на пасажира у дзеркало заднього виду.

– Я хочу зізнатися.

– Що ти кажеш, синку?

– Я хочу в усьому зізнатися.

Кіт похитав головою і заридав уголос під пильним поглядом міста, яке, як і раніше, вибухало байдужим неоном.

---

Самотність у стилі ретро

Сьогодні полагодили старого Біллі – музичний апарат, який грає мелодію за металеву гривню. Бозна чому покоління Спотіфаю та Айтьюнз ще й досі користується таким, але за вечір Біллі може зібрати непогані чайові. Ми кличемо його так, бо якийсь Біллі з Техасу, а саме звідти апарат і приїхав до Києва, на лакованій поверхні збоку нашкрябав ключами своє ім'я.

В цьому старезному апараті дух закладу, де я працюю. "Ретро паб" – назва дещо простецька, але люди надають перевагу простоті, еге ж? Навпроти якось відкрився заклад із французькою назвою – фешенебельне місце з витонченим дизайном, але клієнтів там майже ніколи не було. Думаю, їх відлякувала саме назва – щось таке, що навіть і тверезий не вимовиш, а коли вже трохи захмелілий просиш таксиста підвезти тебе, то і поготів.

А у нас справи завжди йдуть вгору. Людей приваблює ретро: минуле, воно здається зрозумілішим, затишним, кращим за сьогодення. В минулому є відповіді, а у сьогоденні – самі запитання, вже не кажучи про майбутнє.

У той вечір, про який я хочу розповісти, я працював, як завжди, за барною стійкою. Година була вже пізня, до закриття залишалося зовсім недовго. Та по закутках ще й досі сиділи клієнти, котрим нікуди було поспішати. Деяких я знав по імені – тих, хто регулярно відмічався в "Ретро пабі" у п'ятницю ввечері. Самотність у цей день тижня якась особливо болюча.

І от до зали зайшла вона – дівчина у смугастих лосинах. Її ноги, вкриті білими та чорними смугами, одразу ж привертали увагу в пітьмі. Швидким порухом голови вона відкинула чубчика з очей і озирнулася довкола. Старий Біллі зацікавив її. Рушила в його бік.

Я вже приготувався розбити їй купюру на металеві гривні – майже всі про це просили. Але дівчина виявилася підготована – закинула у щілину машинки гривню і натиснула кнопку. У залу проникли звуки гітари зі вступу до пісні "Blue Jeans" американської співачки Лани Дель Рей.

Задоволено всміхаючись, дівчина в лосинах закрокувала до барної стійки, за якою на неї чекав я.

– Моя улюблена, – прокоментувала вона, киваючи в сторону апарату, що співав голосом Лани.

Всілася на стілець і склала перед собою руки, як дитина, котра чекала на веселощі. Я придушив перший інстинкт – сповістити пізнього клієнта про те, що ми скоро зачиняємося. До біса. Тут ніхто нікуди не поспішає. Ну, і я також.

– Що будете? – запитав натомість, приязно нахиляючись до неї над стійкою, немов психолог, готовий вислухати проблеми свого пацієнта.

Дівчина знизала плечима.

– А що вам здається, я хочу?

Я посміхнувся одним кутиком рота – клієнтам пабу подобалося бути оригінальними, коли вони спілкувалися із барменом. Зміряв її допитливим поглядом, як експерт у своїй справі.

– Кракен із льодом та колою? – запропонував.

– Валяй.

Я весело пирхнув і видобув з-під стійки пляшку. Накидав у келих льоду, що приємно дзеленькотів об скляні стінки, і залив ромом "Кракен" та кока-колою. Поставив келих перед нею.

– Класна кофточка, – сказав я і продовжив складати підставки під пивні кухлі рівними стосиками.

Дівчина поглянула на свої груди, немов забула, що надягла. Там красувався значущий напис "П'ятниця", вкритий блискітками.

– А-а, так, – без цікавості сказала вона і відпила від свого коктейлю. – М-м, дуже добре.

Я підморгнув. Задача будь-якого бармена у поважному закладі полягала в тому, щоб змусити клієнта відчути себе, як удома. І мені це вдавалося. Я подобався цим змученим Дон Кіхотам, котрі увесь тиждень билися з вітряками, і лише тепер віддавалися турботі Санчо Панси в моїй подобі.

– То як тебе звуть? – запитав я.

Дівчина не одразу відповіла – всі спершу вагаються, бо не звикли теревенити з чужаками.

– Леся.

– Павло, – я простягнув їй руку. – Можна Паша. Ти не місцева?

– Чому ти так вирішив? – запитала вона, швидко потискаючи мою руку.

– Не бачив тебе тут раніше.

– Не доводилося. Я тут завжди була.

Я з розумінням стиснув губи.

– Чим займаєшся? Певно, студентка?

– Ні. Я... ем... так, вільний художник.

– Правда? Що малюєш?

Замість відповісти, дівчина закатала рукав своєї кофточки і продемонструвала татуювання у вигляді слона на своєму зап'ястку.

– Тату б'єш?

Вона кивнула своїм коротким каре кольору вишні.

– Даси візитку? – поцікавився я. – Може і собі щось зроблю. А що означає слон?

Леся знизала плечима.

– Подобаються. Ти знав, що слони мають чудову пам'ять?

– Я їм співчуваю, – сказав я і нарешті закінчив з підставками. – Вміння забувати робить людей щасливими.

– Ти думаєш?

Лана Дель Рей вже давно доспівала пісню, схожу на пекучу літню втому, і пообіцяла своєму коханцю любити його до скону. Стрілки ретро-годинника з римськими цифрами на циферблаті вже перевалилися за одинадцяту. П'ятничні одинаки вже почовгали геть, а ми з Лесею залишилися.

Ми розмовляли. Про різні відсторонені речі. Так, вели світську бесіду, обмін дотепами. Та все ж про те, про що хотіли говорити, не наважувалися. Люди ж не оголошують при першій нагоді, що подобаються одне одному. Вони надають перевагу балачкам про слонів. Про важливе ніхто не говорить. А ще рідше у присутності одне одного люди про важливе мовчать.

– Тут недалечко є одне затишне місце. З видом на Дніпро. Можемо посидіти, кави випити чи що? – поцікавився я, закидаючи на плече ганчірку для натирання поверхонь.

Леся раптом наче отямилася, відкинула волосся з обличчя і поглянула на годинника в мене за спиною.

– Ой, вибач. Маю йти.

І не встиг я отямитися, як на барну стійку лягла банкнота з Тарасом Григоровичем, а смугасті ноги почимчикували до виходу. Я стояв, немов бовдур, з ганчіркою на плечі, й дивився на двері, які щойно зачинилися за спиною дівчини.

У заклад з видом на Дніпро я пішов знову один. Пив захололу каву і дивився, як у темряві на протилежному березі миготять тисячі вогників, і кожен з них – самотній серед собі подібних.

* * *

"Ретро паб" знову і знову приймав у свої п'янкі обійми чужинців, котрі шукали компанії, прихистку від жовтневого дощу або ж відповідей на дні кухля розливного пива.

Знову і знову Біллі грав американські мотиви, трохи порипуючи старими динаміками. А годинник невпинно відбирав хвилини мого життя, яке я проводив серед мексиканських, французьких і шотландських пляшок.

Смугасті ноги забігли до пабу за тиждень після нашої першої зустрічі. Я наповнював тарілочку горішками для сумного чоловіка, котрий нервово палив цигарки за стійкою, і спостерігав за Лесею. Як і минулого разу, дівчина згодувала Біллі гривню, обрала пісню і попрямувала до мене. Тепер вона обрала пісню Роббі Вільямса.

– Моя улюблена, – бігцем посміхнулася вона і кивнула в бік музичного апарату.

– А хіба не Лана Дель Рей? ¬– запитав я. Відчував, як трохи німіють ноги, коли йшов до неї.

– Ні, – рішуче відказала Леся. – Завжди обожнювала Роббі Вільямса. Я Віка, до речі.

Я звів брови.

– В сенсі?

– Віка мене звати.

Я очікував, що вона от-от розсміється і скаже, що жартує. Але Леся-Віка і не збиралася. Поклала перед собою руки, як і тоді. Напис на її кофточці цього разу сповіщав – "Неділя".

– Ну, добре, – розгублено сказав я. – Що пити будеш?

Знайома незнайомка замовила коктейль з мартіні. Поки готував їй напій, намагався збагнути, що відбувається.

– А тебе як звати? – запитала вона.

На мене на мить найшов ступор.

– Паша.

– Можна мені ще горішків? – погукав сумний чоловік.

Та він їх що, відрами закидає у горлянку? Я похапцем поповнив його запаси, а тим часом Леся-Віка насолоджувалася своїм коктейлем.

– У мене тут неподалік студія, – сповістила вона і з'їла зелену консервовану оливку. – Я татуювання роблю. Можна залишити у тебе на стійці свої візитки?

– Звісно.

Я приголомшено спостерігав, як вона видобула із сумочки стосик візитівок, поклала їх біля підставки під серветки, підморгнула мені на прощання і пішла.

– Ще горішків даси?

Зовсім збитий з пантелику, я поплентався до ненажерливого клієнта.

– Фісташки закінчилися. Арахіс будете?

– Давай. – Той махнув рукою з виглядом повної байдужості.

– Дивна справа, – поділився я з ним. – Дівчина минулого разу відрекомендувалася Лесею, а цього разу Вікою. Ще й вдала, що не знає мене.

Любитель горішків озирнувся через плече у тому напрямку, куди я вказував.

– Оця смугаста? – Зуби клієнта трощили горіхи жменями. – Не дивуйся. У неї того. – І він покрутив пальцем біля скроні. – Кукуха поїхала. Живе з батьками у мене по сусідству.

У мене аж руки помліли.

– У неї ця... як її... – Цинічний пожирач горіхів поклацав пальцями, намагаючись пригадати. – Аневризма була. Дівчина тепер не пам'ятає, що з нею двадцять хвилин тому було.

– Це назавжди?

Чоловік потис плечима.

– Кажуть, може, пам'ять повернеться. Бачив, навіть день тижня на грудях носить, щоб не забути, – додав. – Добра така дівчина. Завжди віталася. А тепер немов мушка – не живе, а просто час проживає.

Мене охопив сум. Я не з тих, кого легко розчулити, але відчуття безвиході паралізувало мене, коли я думав про Лесю-Віку протягом дня. Пригадалися мої слова, які я сказав їй про те, як гарно мати змогу забувати. Гарний дотеп. Мені стало соромно і ніяково. Як це – жити, навіть не усвідомлюючи, що почуте, побачене і пережите не залишиться із тобою назавжди? Не осяде на стінках твоєї свідомості? Не сформує із тебе нову людину, якою ти не був ще хвилину тому і якої вже не буде за мить, коли твоя свідомість поглине щось нове?

До закладу з видом на Дніпро я знову пішов один. Вдома, серед ноутбуків, приставок, телевізорів думати про самотність було нестерпно. А тут приємно було ділитися своїми думками із мерехтливими вогниками на березі навпроти. Я видихнув, відчуваючи, як емоції беруть наді мною верх.

Я буду чекати того дня, коли дівчина у смугастих лосинах зайде до мого пабу і пригадає моє ім'я. А потім ми говоритимемо про слонів, американську музику і разом дивитимемося на мерехтливі вогники на протилежному березі Дніпра.

---

Пес

Я дворняга.

Ні, це зовсім не зворот такий і не метафора. Я і справді дворовий пес. Псюра зі смітника. Шаріков нашого часу. До того ж, дуже несимпатичний.

Але я не завжди був у цьому тілі. Розповісти вам цю історію, так у вас волосся дибки стане.

Раніше я був людиною. Не те щоб людиною з великої літери ЛЕ, але безперечно Homo Sapiens – людиною розумною. Хоча моя дружина сказала б, що просто Homo.

Так, у мене і справді була дружина. В останні дні мого людського буття ми майже ненавиділи одне одного. Але роками зоставалися разом, мабуть, за звичкою.

Я любив випити. Дружина називала мене алкоголіком. Але я сам у це не вірив. Думав, що міг кинути, коли б тільки забажав. Аж поки я не напився так, що мені привидівся чорт. Він сидів у кутку кімнати. Довготелесий і чорний. Хижо посміхався до мене і вабив вказівним пальцем до себе. Вже і цього було достатньо, щоб померти на місці. Може, я і помер від страху. Але потім прокинувся у тілі собаки.

Бозна де. У стічній канаві. Спершу мене охопив жах, а після жаху не було нічого, окрім відчаю. Після того, як я зрозумів, що зі мною сталося, минуло ще багато часу, перш ніж я усвідомив, що заслужив це.

Чи був я і справді коли людиною? В сенсі, я ходив на двох кінцівках і начебто мислив. Але чи роблять ці ознаки людиною? Ані доктора Живаго, ані Шиндлера з мене вже точно не вийшло.

Тепер я пересуваюся на всіх чотирьох і їм зі смітника. Не говорю про політику і не читаю газет. Але чи достатньо цього, щоб перестати бути людиною? Над цією дилемою я невпинно роздумував.

Цілий тиждень я поневірявся невідомими мені краями, намагаючись зрозуміти, де я опинився.

Сьогодні вранці я прокинувся і пробіг ще кілька кілометрів вздовж дороги, поки не набрів на залізничний вокзал, зовсім маленький, провінційний. Нещодавно підфарбований напис на вивісці сповіщав, що то донецька залізнична станція Красна Могила. За задумом самого диявола мене поневолило собаче тіло, але ще й занесло у краї, про які я лише і чув останнім часом у новинах.

Біля входу на станцію стояла прикрашена дешевими різдвяними іграшками ялинка. Вони поволі прокручувалися на вітрі. Шарудів сріблястий дощик, що оповивав ялинку довкола. А на вікнах станції грубими шматками скотчу хтось почепив неоковирні сніжинки. Цікаво чи вже настало Різдво?

З ґанку мене прогнав двірник у кожусі. Він докурив цигарку і вкрутив недопалок у сніговий замет. Марно потупав ногами, щоб збити сніг, і зайшов у будівлю. А я зостався на холоді. Красна Могила. І як тільки мене сюди занесло?

Я оббіг навколо станції. Зима видалася сувора – у мене жах як змерзли лапи. Продавчиня із кафетерію дозволила мені поспати на картонці біля чорного входу. Навіть нагодувала мене обрізками ковбаси. Докторської, паршивої – таку б навіть алкоголіки на закуску не взяли. Але я всю з'їв – обирати не доводиться, якщо ти псюра зі смітника.

Жіночка була не надто симпатична, але мені припали до душі її очі. Я облизав своїй благодійниці руки і повиляв хвостом – якось саме собою вийшло.

– Ще хочеш, пес?

Вона лагідно говорила до мене. І мені подобалося, як вона кликала мене просто "пес". А раніше у мене було ім'я. Руслан. Дружину мою звали Людмилою. Друзі жартували, що ми немов герої з поеми Пушкіна. Але далі імен схожість не розповсюджувалася.

Тепер було б просто смішно, якби мене, псюру, звали Русланом. Колись я мав морську свинку і кликав його Юрою – мене це потішало. Але зараз про моє ім'я ніхто не дізнається. "Вуса, лапи і хвіст" – ось мої документи.

До речі, хвіст мені відкусив інший пес, коли прийшов погрітися на моїй картонці.

– Забирайся, лайна шматок! – гавкав він мені у спину, коли я щодуху мчав геть.

За рогом я зупинився і обережно визирнув: чужак, що прогнав мене, вже зайняв моє місце. Я поволік лапи, куди очі вели.

Тепер я знаю, що між небесним раєм і пеклом під землею дійсно існує чистилище і знаходиться воно в шкурі вуличного пса. Душі, які проходять через усі поневіряння дворняги, пізніше можуть вирушити однією з двох доріг – угору або ж вниз. І мені було страшно, бо я не був певен, куди саме потраплю я. Якщо я сам у цьому не певен, то як може це знати Господь?

Кілька тижнів я блукав в околицях Красної Могили, по промерзлих до земного ядра вулицях невеликого містечка Вознесенівка. За цей час мене били, розідрали мені вуха, у мене набрякла задня лапа, і тепер я кульгав, підтискаючи її до черева. Собаки тут були злі. Злість у них розпалював холод. Вони постійно мерзли і голодували.

Доводилося вам коли зазирати в очі дворовому собаці? То зовсім не такі очі, як у домашніх шпіців і тер'єрів. Нічого немає більш людяного, аніж погляд безпритульного пса. Помічали, як вони буває його відводять, коли ви дивитеся на них, немов їм соромно за те, ким вони стали?

З тим здоровезним псюрою, котрий вигнав мене з картонки, я зустрівся знову через кілька днів. Той жлуктив якийсь прокислий суп зі шматками пліснявого хліба. Над непривабливою на вигляд юшкою підіймалася пара. Ковтаючи цілі шматки, жадібно, похапцем, він погрозливо блимав на мене. Але я не йшов. Надто ослаб від голоду.

Спочатку здоровань гарчав і оголював на мене ікла, але потім змирився з моєю присутністю. Коли миска була спустошена, він ретельно облизав губи і всівся переді мною, зафіксувавши погляд на якійсь точці трохи вище мого лівого роздертого вуха. Так ми сиділи не менше, як півгодини, просто втупившись навіть не одне на одного, а в порожнечу. Іноді я поглядав краєм ока на цього чужака, який раптом виявився єдиною живою істотою на багато миль навколо, з якою я мав контакт. Цей пес був величезним. Коли я був людиною на ім'я Руслан, я б обійшов такого десятою дорогою. Породи у нього ніякої не було, але він був схожий на маламута. Хутро у нього було густе, злежане на боках.

– Звідки ти? – гаркнув він.

– Зі Львова. А ти?

– З Херсонщини.

Я згадав, що на Херсонщині завжди були смачні кавуни.

– Звати тебе як? – знову запитав мій новий товариш голосом військового.

– Руслан. А тебе?

– Сергій Миколайович.

Я випадково видав дивне скавучання. Мені просто стало смішно, що це кремезне волохате створіння називало себе Сергієм Миколайовичем. Але я вдав, що скавучав не зі сміху, а від болю в лапі.

– Паршивий був суп. – Пес відригнув.

Я скривився. Але вид порожньої миски змусив мій шлунок стиснутися у хворобливому спазмі. Я не їв два дні. Згадався раптом Кіса Вороб'янінов, як він, цей "батько аристократії" просив французькою поїсти у перехожих. Колись я читав і сміявся над тим, яким жалюгідним був цей лицедій. Проте голод – це зовсім не смішно. Коли він заволодіває тобою, ти вже ні про що не можеш думати.

– Ти як тут опинився?

Опинився? Напевно, він хотів запитати, як я помер?

– Напився. А ти?

– Куля. В серце.

Він знову відригнув.

Мені стало соромно. Куля в серце. А в мене чарка горілки у печінку. Хоча, що таке шляхетна смерть? Смішно сказати. Смерть не буває благородною.

І все ж таки думки про їжу були сильнішими, ніж думки про вічне. Вічне, воно далеко, а шлунок – ось він, під серцем. Я безпорадно облизав губи. Сергій Миколайович продовжував дивитися вище мого роздертого вуха. Його широкі груди роздувалися від того, як він глибоко дихав. На цих грудях, напевно, колись красувалися ордени.

– Пішли, – скомандував Серьога – буду називати його так, для зручності, але ж звісно, про себе.

Товариш мій потрюхикав на задній двір магазинчика. Я поплентався за ним. За сараєм Серьога, великий злий пес, обнюхав клаптик землі і почав гребти лапами сніг. Скоро показався край рожевого поліетиленового пакета. Пес вчепився в нього зубами і потягнув.

– У собак можна багато чого корисного навчитися, – сказав він, кинувши пакет до моїх ніг.

Я зарився в нього носом і, ледь відчувши запах, накинувся на тверду, вичищену до блиску кістку. Недовго я смакував її. Розтрощив зубами і жадібно проковтнув промерзлий кістковий мозок. Тільки розправившись з обідом, я згадав про товариша. Він сидів віддалік і не дивився у мій бік. Напевно, тієї миті я здавався йому жалюгідним. Я б і сам собі здався таким. Я повинен був поділитися, але коли отямився, від кістки залишилися вже тільки дрібні шматочки.

– Ну, ти все? – запитав він, свердлячи поглядом недосяжні білі далі.

На ніч мій новий знайомий взяв мене з собою у свій барліг – так він назвав притулок, прихований під бетонною плитою. Тут проходила теплотраса – біля неї я вперше за довгі дні зігрівся. У барлозі пахло вогкістю. Під трубою забився калачик скатаного хутра Серьоги.

– Давно ти тут? – запитав я, змінюючи бік, щоб обігріти його біля труби.

– Два роки, – мій друг сидів у кутку навпроти, в темряві я його майже не бачив, лише блискучі очі. – Але, здається, все життя.

Ми помовчали.

– Чому ми тут? – знову запитав я.

– А ти як думаєш?

– Не знаю. Мабуть, це покарання.

– Ти думаєш?

– Я вірю, що це другий шанс.

– Нащо? – не зрозумів я.

– Для тих, у кого ще є незавершені справи.

Я замислився над своїми. Які тепер у мене можуть бути справи?

– А діти у тебе є? – запитав мій новий знайомий з важким видихом – мабуть, думав, що до мене туго доходить.

Так, у мене були діти. Про них я намагався не згадувати – надто боляче.

– Чому б тобі не повернутися до них? – повів далі Серьога. – Проживеш поряд з ними ще кілька років, спостерігатимеш, як вони зростають. Буде тобі ще краплина щастя.

Щастя – невже я взагалі можу на нього тепер розраховувати?

– А ти? Чому не повертаєшся до своєї родини? – поцікавився я. Може, він такий розумний лише іншим поради давати?

Серьога не відповів. Натомість почав вмощуватися на ніч. А коли ліг ковбасним кілечком, солодко позіхнув і вклав морду на лапи.

– На добраніч, – буркнув він.

Я так і знав. Розумник. Сам, ймовірно, носа не потикає на рідний поріг – соромно. А мені рекомендації дає. Я притулився щільніше до теплотраси і спробував заснути. Мені наснилися усілякі жахіття про того чорта, що й досі мешкав у моєму будинку, спав у моєму ліжку, кохався з моєю дружиною – це я вперше за багато років приревнував її. Але найстрашніше – своїми чорнющими руками він пестив моїх дітей, коли вони всі сиділи за різдвяним столом з кутею і моїми улюбленими пампушками. Та коли годинник пробив дванадцяту годину, чорт накинувся на дітей і один за одним пожер їх.

Прокинувся я від жаху. І довго вдивлявся в темряву барлогу. А раптом це застереження? Що, як на Різдво дійсно щось із ними станеться? Може, я потрібен їм? Може, лише я здатен їх захистити?

Наступного ранку я прокинувся раніше за Серьогу.

– А ти знаєш, яка зараз дата? – одразу ж запитав я, коли почув, як той чухається у пітьмі.

– Наче третє січня, – буркнув. – Так, певно третє. Три дні тому на станції Новий Рік святкували. Віддали мені недоїдки зі столу. Двірник правда протестував – казав, що він таке і сам з'їсть. Двірники – справжня сволота.

– Як думаєш, звідси до Львова за три доби можна дістатися? – запитав я, незважаючи на його скарги на двірника.

– На своїх чотирьох – навряд чи, – мені здалося, Серьога знизав плечима.

– Що ж робити? – похнюпився я. – Мені конче до Різдва потрапити додому треба. Маю побачити своїх дітей.

– Ну, до Різдва ти туди не дістанешся, навіть якщо бігтимеш без зупину. Та ще й з твоєю лапою.

– Має ж бути вихід, – істерично верескнув я.

І відповіддю мені був свист потяга, що наближався до станції Красна Могила.

* * *

Останні роки, коли я ще залишався людиною, я часто думав про своє життя, що "це вже занадто". Вчора було "вже занадто", і завтра теж буде "занадто". Я увесь час був злий. Але на що саме, зрозуміти не міг. Часом мені здавалося, що був злий на саме життя. Воно наче у мене й було, а наче і не було зовсім.

Може, злився на людей. Вони ніби жили, а ніби лише існували. На себе самого теж злився – я наче і я, але інколи і не я зовсім: плазую перед начальством, підлещуюсь, змагаюся зі своїми вітряками.

Коли ще був Русланом, мене перестали тішити прості речі: випадково знайдена в кишені торішня купюра, поповнений кимось помилково рахунок на мобільний. Здавалося, що справжнє життя – десь там, у майбутньому.

Але що з нами робить життя? Кисень окислює нас? Впевнені? Нас окислюють наші будні. Люди вмирають від завороту почуттів, що не знайшли виходу, від кольок нездійснених мрій. У наш час люди вмирають від самого життя. Нещадного. Безцільного. Тупого. А? Як вам? Люди вмирають від життя!

Непоганий з мене б вийшов філософ. Якби я не став собакою.

Пиріжок, смажений на машинному маслі, важко проштовхнув вниз по горлу. У мене почалася гірка відрижка. А може, від самих думок. Повз нас пролетів білборд з фотографією дівчини. Це була реклама ювелірного магазину. Тут? У лісопосадці? І треба ж мені встигнути прочитати: "Я особлива". Саме так, мабуть, повинна подумати дівчина, якій на пальчик одягли обручку з перлинкою. На мене скільки їх не одягни, хоч мене золотими ланцюгами обвішай, особливим я від цього не стану.

Людям стало страшно жити в реальності. Краще купувати персні з перлами. Одружитися на респектабельній жінці, а спати з менш респектабельною. Краще дивитися оперу і слухати балет, нібито облагороджуючи запліснявілі глибини душі, яка вже давно прийшла в занепад.

Ми з Сергієм Миколайовичем трусилися у дверному отворі останнього пасажирського вагону, на малесенькій підніжці. Нас припорошувало дрібним снігом. Повз нас пропливали невеличкі містечка і великі міста – кожне змагалося за звання найсірішого. Наближався Київ. Там я мусив пересісти на потяг до Львова.

Перебігли коліями, вигулькуючи з-під важких металевих коліс. Ось він, потяг до Львова, схожий на зв'язку брудних зелених сосисок. Люди застрибують до вагонів з пакунками, з яких стирчать загорнуті у подарунковий папір речі. Настрій у всіх піднесений, окрім провідниць – дві трохи пом'яті жінки похмуро стежили за пасажирами, що затягували у вагон свої клунки.

– Потяг відправляється за три хвилини! – гаркнула одна з них і запалила.

– Ну, пора нам прощатися, – сказав я своєму товаришеві. – Ти, мабуть, на херсонський сядеш?

Але Серьога сумно дивився на спорожнілі колії.

– Немає в мене дому, – сказав він. – І родини немає. Ані на Херсонщині, ані деінде під сонцем.

Я не знав, що сказати на це. Відчував, що здоровань не захоче про це розмовляти.

– Ну то тоді... – почав я, – їдьмо зі мною. Разом хоч як веселіше.

Здоровань мовчки погодився і ми, допомагаючи одне одному, знову залізли на задню підніжку вагону. Сиділи мовчки і чекали. За хвилину потяг зрушив з місця сильним ривком – нас ледь не викинуло на колію, але ми втрималися. Всілися трохи зручніше. Їхали, мружачи очі від вітру й снігу. Коли проїздили через місто, до нас долинали затишні мелодії Бінга Кросбі – легендарного голосу американського Різдва.

У нас страшенно мерзли дупи від сидіння на металевій підніжці, але зігрівало те, що я наближаюся до свого дому.

– Я знаю точно, нащо я тут, – раптом заговорив Серьога.

– Справді? Нащо?

– Щоб спокутувати свою провину.

Більше я не спонукав його до продовження розмови – відчував, що зараз волохатий розповість сам якусь страшну правду. Погляд його затуманився.

– Нас було четверо в автівці. Я, моя дружина і двоє наших дівчат, семи і п'яти років. Я обганяв на односмуговій дорозі вантажівку. Назустріч їхав старий форд. Ми зіштовхнулися. Загинули всі – дружина, діти, водій форда. Залишився тільки я.

Від цієї розповіді у мене стислося серце. Я уявив своїх Вовку та Женьку мертвими на задньому сидінні, закривавленими, поламаними, як ляльки. І свою дружину. Як вона лежить на торпеді і дивиться на мене широко розплющеними очима, в яких не залишилося життя.

– Я залишився жити. Але все, чого я хотів – так це померти, – продовжував мій товариш. – Тому я поїхав на схід воювати. Мені було начхати на політику. Начхати на те, хто винен, хто правий. Я лише хотів врятувати якомога більше життів, щоб хоч якось загладити провину. Я так і зробив. Але від цього не ставало легше. Коли отримав кулю, у мене було лише кілька секунд, і я подумав – як чудово нарешті вмерти. Та потім я прокинувся собакою. Тепер я розумію, що маю врятувати ще кілька життів – твоє і твоєї родини.

Я й досі не знав, що сказати. На перший погляд, моя провина не була такою великою, як у Серьоги, я не загубив свою родину єдиним безглуздим вчинком. Але чи не скалічив я їм життя більш цинічним способом? Я дозволив своїм життєвим труднощам зруйнувати мене, а алкоголю – розлучити нас. Для них я мав би бути сильним, та думав лише про свої труднощі.

Далі ми їхали мовчки – кожен спокутуючи свої гріхи. От би зажадати, щоб на це Різдво всі помилки були виправлені. Але такі дива ми маємо творити самі, чи не так?

Потяг невпинно мчав нас у напрямку західної столиці. Пейзажі ставали дедалі більш рідними мені. Вже за кілька годин я побачу свою родину – і радісно, і лячно.

За кілька годин подорожі ми вдвох перетворилися на два снігових замети. Коли потяг повільно вповз на вокзал, ми зіскочили, а радше, звалилися від втоми, на колію. Нога у мене страшенно набрякла, але я, як міг, швидко подріботів за Серьогою.

Я вказував маршрут. Ми бігли – мені страшно було спізнитися. Нас уповільнював глибокий сніг. На нас двічі нападали собацюри з підворіття. Але розміри Серьоги відлякували їх.

Родина моя мешкала у приватному секторі, в старенькому домі збляклого кольору, завбачивши який, я ледь не завив з туги. Коли ми дісталися місця, вже було темно, година була пізня. Але ми безпомилково розгледіли біля хвіртки дві пари чоловічих слідів. Сама хвіртка стояла трохи прочинена. Ми з Серьогою обмінялися поглядами. Я ковтнув слину.

Тихенько ми зайшли у двір. Тут майже нічого не змінилося. Все чистеньке, завдяки Людмилі, але зубожіле, завдяки мені. Двері в дім теж були прочинені. Зсередини долинали звуки телевізора – веселі мотиви диснеївського мультику. Але, окрім цього, панувала тиша. Зайти? Чи чекати? Що відбувається? Серьога встромив носа у прочинені двері і принюхався.

– Щось зле.

Раптом з глибини дому долинув гуркіт і короткий крик. Ми увійшли. У мене калатало серце. В сінях лампочка не горіла, але з вітальні просочувалося світло. Ми наблизилися. Зазирнули: у кімнаті біля накритого різдвяного столу прямо на підлозі лежала Людмила. Руки в неї були зв'язані мотузкою за спиною. Діти, малий Вовка, якому було шість, і донька Женька, старша на п'ять років, принишкли на дивані і, притискаючись одне до одного, мовчки обливалися слізьми. Тільки блимали інколи з острахом на когось, хто гуркотів меблями у кутку навпроти.

– Це що – і все? – загорлав чоловік і наблизився до дітей. У нього в руках – тонесенька пачечка гривень. – Де кредитки лежать?!

Він ухопив Женьку за тоненьку дівчачу ручку і добряче потрусив її. Діти заридали вголос. Вовка повис на сестрі, не відпускаючи її. Аж раптом Серьога, мій товариш, кинувся у вітальню і наскочив на чоловіка. Впився в його руку іклами, змушуючи відпустити дівчину. Він мотав головою, розриваючи тому шкіру. Я ж закляк на місці.

– Забери його! – заволав злодюга своєму товаришу. – Забери його від мене!

У полі зору з'явився інший злочинець. Він кинувся допомагати своєму спільникові. Але тут до кімнати забіг я і вчепився тому в ногу. Вітальня перетворилася на суцільне побоїще. Ми вчотирьох зчепилися один з одним. Цим диким клубком ми пройшлися по меблях, потрощили посуд, завалили ялинку.

Діти кричали, Людмила прийшла до тями і, безсила, стогнала на підлозі. Аж раптом Серьога завищав, і я побачив, як злодюга, котрого я терзав за ногу, вдарив його ножем. Цупке хутро окропилося кров'ю. Серьога завалився на свого ворога, який уже непритомно лежав на підлозі. Я з новими силами кинувся на того, що тримав ножа. Вибив у нього зброю. Кусав і рвав, відчуваючи кров на своїх вустах, аж поки злодій не вирвався і не побіг геть із хати.

– Серього, ти як? – Шкутильгаючи, я підійшов до нього.

Великий пес підвів очі.

– Яке щастя знову побачити їх.

І з цими словами він помер. Я поклав йому на бік лапу – попрощався зі своїм бойовим товаришем. Аж раптом відчув, як двоє пар дитячих рук оповили мене. Людмила теж підповзла до нас і ми всі сиділи, обіймаючись і ридаючи над тілом Сергія Миколайовича під веселі різдвяні пісні, що лунали з телевізора.

Певно, Серьога був правий – я тут, тому що у мене ще є незакінчені справи. Людиною я скоїв багато гріхів. То може, пес зможе їх виправити?

---